Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк „Коник"
- ISBN: 966-8732-00-6
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий». Краткое содержание книги:
Хлопцеві стало млосно. Куди ж вони сховаються? Були б підготувалися до дощу, якийсь навіс зробили, але ж напевне не до того було. Шукали Лесика! А може, не шукали? Може, подумали, що він їх кинув? Звісно, так і подумали. Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Не мітла винна, а він сам. Його неуважність і самовпевненість винні!
Дощ упав суцільною водою. Лило страшно. Лисий задер голову й підставив роззявлений рот під пасма води. Він пив і пив, ризикуючи захлинутися. Потім відкрутив баклажку, склав долоні лійкою, і таки досить швидко вдалося наповнити баклажку. Сам він був мокрий до кісток. Скинув з себе весь одяг і почав митися. Стало холодно.
А як же дітям? Він знову подумки повернувся до них. І знову на душі стало невимовно гидко. Підібрав шаблю й далі взявся рубати мокрі кущі.
Робота була не з легких. Просто з плеча рубати було ризиковано. Під удар могла потрапити мітла. Він рубав і рубав, але мітли все не було. З кущів повилітало кілька пташок і почали з галасом крутитися над його головою. Лисий не звертав на них уваги. Але поведінку їхню зрозумів, знайшовши цілий скарб — спочатку одне гніздо з двома досить крупними яйцями, а потім іще три гнізда. Вийшло точно по яйцю на кожного… Ні, він мусить знайти їх! Але спершу треба знайти мітлу.
Лисий не зчувся, як вирубав цілий зелений острівець. Мітли в ньому не було! Він повернувся на те місце, з якого викинув її. Може, не туди кидав? Хлопець побіг навколо чагарів. Немає. Може, вона зачепилася за гілля того острівця, через який він її перекидав, і впала всередину?
Дощ припинився, і зразу ж вийшло сонце. Лисий розвісив одяг на кущі, щоб висох.
Невже доведеться рубати ще й ці зарості? Ще раз оббігавши все довкола, Лисий таки почав їх рубати. Високі мокрі пагони, підтяті шаблею, падали йому на голову, боляче дряпали голе тіло. Він знайшов іще кілька яєць, знову весь змокрів — тепер від поту й мокрих кущів, але мітли не було й тут.
Сонце вже хилилося за обрій, коли він, виснажений і геть збентежений, втратив останню надію. Він сів на пісок і завмер, обхопивши голову руками. Нічого безглуздішого трапитися не могло. Він не мав мітли, дощ позмивав усі можливі сліди, він не мав ніякого уявлення, куди йти на пошуки Лелі й дітей…
Лишалося одне: вирушити на південь, викинути з голови все, що з ним сталося протягом останніх днів, забути про дітей, забути про Лелю, виконати те, що він мусив виконати. А на зворотньому шляху…
А на зворотньому шляху він так само не зможе їх знайти. Він просто більше ніколи їх не побачить — ні балакучу Марічку, ні такого відважного і вправного Івася, ні розважливого й винахідливого Василька, ні мовчазного Петруся, який у всьому міг розібратися, ні дівчаток… Лисий завив, як поранений вовкулака.
Але він опанував себе — так, як учив його старий Інженер. Він підвівся, витер сльози й почав одягатися. Одяг був іще вогким, але то пусте. Залишалося тільки взутися й начепити зброю, коли над головою почувся пронизливий писк кажана.
Це мені почулося, подумав Лисий. Цього не може бути. Просто не може бути. Він не підводив голови. Писк повторився — ще пронизливіше й голосніше. Хлопчик подивився в небо.
Над ним кружляла ступа, а над нею в сонячному промінні палала руда грива.
Володар пісків
Вона приземлилася перед ним так різко, що він мимоволі ступив крок назад, перечепився через свої черевики, які досі валялися на піску, й з розмаху сів на землю. Леля розсміялася, вискочила зі ступи, подала йому руку й допомогла звестися на ноги. Не рознімаючи рук, вони стояли очі в очі й мовчали. Ще ніколи в житті Лисий не почувався таким щасливим.
— Що з тобою сталося? — нарешті запитала Леля.
Щоб відповісти їй, треба було дуже багато говорити. А він відчував, що й кількох фраз не зможе зараз стулити докупи. Тому, майже як завжди, відповів запитанням на запитання:
— Де ти знайшла мітлу?
Леля розсміялася.
— Взувайся вже, потім поговоримо.
Якби не ця пропозиція, то невідомо, скільки б вони ще так стояли, не в змозі роз'єднати руки.
— Ви що, десь тут недалеко? — поцікавився Лисий, струшуючи пісок зі ступнів і взуваючи черевики.
— Якщо йти пішки, то години зо дві, — відповіла Леля.
У призахідному сонці її обличчя здавалося зовсім червоним. Лисий сидів у затінку, але відчував, що й сам зашарівся.
— Я нічого не розумію, — промовив він, але радше не для того, щоб почути відповідь, а щоб щось сказати, щоб не запала мовчанка, яку потім розірвати буде просто неможливо. — Де ти взяла мітлу?
— Ніде не взяла. Вона сама прилетіла, — відповіла дівчинка. — Ми тодзі зразу зрозуміли, шо з тобою шось сталося. А шо сталося?