ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Ні, не згоден.
— Думаєте, варто поглянути?
— Звичайно. І з прес-аташе пошліть когось. Але чому Лунс і Вінтер в одному літаку? Не бережуть агента — якщо вона їхній агент? Чи це просто збіг?
Квиток на ім'я Ольги Вінтер справді продавали на той самий рейс, яким летів Лунс. Але в літаку її не було, квитка ніхто не здавав, і в Піцунді вона не з'являлася — ні наступного дня, ні пізніше. Дома телефон не відповідав, хоч дзвонили через кожні дві години.
Константинов запитав Проскуріна:
— На роботу до неї дзвонили?
— Ми не хотіли тривожити зайвими запитаннями. В неї товаришів багато, з усіма підтримує добрі стосунки, може здогадатись, що нею цікавляться…
— А в батька?
— Там її нема. — Проскурін хмикнув. — Співробітники сказали, що «фізичної наявності не зафіксовано».
— В домі, де вона живе, розпитували про неї?
— Ніхто нічого не знає, квартира замкнена.
— Словом, Вінтер ви загубили?
— Можна сказати й так.
— А як скажете інакше?
— Та, мабуть, інакше й не скажеш.
— Зорієнтуйте ваших людей: Вінтер розшукувати треба дуже ретельно. Це правильно — тривожити її надмірною зацікавленістю не слід; а от знайти — конче потрібно, і негайно! Подивимося, з ким вона товаришувала; ви ж говорили, що в «сумі прикмет» Вінтер особливо виділяється її товариськість… Кому з її дуже близьких знайомих, давніх знайомих, можна вірити?
— Як це розуміти?
— Добре спитали, — зауважив Константинов. — Вірити ми повинні всім. А я думаю зараз про таку людину, яка нікому не скаже жодного слова про розмову з нами.
— Доктор Раїса Ісмаїлівна Ніязметова, це її найближча приятелька, але в неї немає телефону, і на роботу вона не ходить — хвора, ми вже з'ясували.
— Нехай з нею поговорять ваші люди. Обережно й дуже тактовно.
ПОШУК — III
… Писав Константинов чітко й швидко. Але він вважав за краще — а найбільше в останні роки — не писати, а зразу друкувати на портативній машинці, бо слово надруковано неабияк різниться від слова написаного. А коли Константинов підготував свою дисертацію до видання (тема була відкритою — «Політичні маневри гітлерівської Німеччини напередодні заколоту Франко»), то, на превеликий свій подив, помітив, що сторінка, надрукована на машинці, також відрізняється від набраної в друкарні — ніби це два зовсім різні тексти. Він тоді подумав, що міра відповідальності людини за думку — а вище виявлення думки це рядок, набраний у друкарні, — значною мірою залежить від того, на якому папері і яким шрифтом набрано: хоч як там крути, форма — це вже зміст. Він згадав батькового друга; шрифт і папір — якщо вони були справді гарні — збуджували в того захват, що спершу здавався Константинову навіть трохи нещирим; лише згодом, з роками, він зрозумів, що старий володів, мабуть, надто розвиненим почуттям прекрасного.
… Константинов попросив секретаря ні з ким його не з'єднувати і нікого не пускати до кабінету, коли, звісна річ, не буде чогось нагального в Панова з дешифрувального відділу, в Трухіна (той шукав Вінтер) і коли принесуть телеграми від Славіна (у вчорашній Славін лише повідомив, що приступає до з'ясування версії «Зотов», і повторно просив якнайшвидше надіслати матеріали на Глебба).
Працюючи з Славіним десять років, Константинов розумів, що Славін квапить не просто так. На його місці, він, Константинов, вчинив би так само: після того як Глебб відправив на той світ єдиного свідка і ніхто тепер агента ЦРУ в Москві впізнати не може, треба завдати головного удару — змусити самого Глебба відкрити ім'я зрадника. Така можливість з'явилася лише після того, як Славін почув і вчепився за фразу Пола Діка про «гонконзьку мафію» і як Глебб — аж надто збуджено — постарався цю фразу засинати десятком своїх фраз.
Константинов працював допізна; п'ять папок з документами та газетними вирізками він переглянув особливо ретельно, виймаючи з тексту прізвища, клички, дати.
Він уявив собі таку картину:
«В Гонконзькому авіапорту 12 грудня 1966 року офіцер митної служби Бенш зажадав провести повторний огляд багажу м-ра Лао, чиновника банківської корпорації «Лім лімітед», і міс Кармен Фернандес, що летіли рейсом на Сан-Франціско.
Віце-президент філіалу ЮСІЛ у Гонконзі м-р Д. Г. Глебб, який супроводжував містера Лао і міс Фернандес, запропонував офіцерові митниці Беншу скасувати свій наказ, бо, як сказав Глебб, «містер Лао — його вірний друг, людина, якій у Штатах безмежно вірять, а міс Фернандес до того ж працівник спостережної ради американської ювелірної фірми «Кук і сини».