ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Може, хвороба його скрутить: виразка шлунка або нирки. Сидоров он допився, що йому нирку вирізали, то зараз у сім'ї таке щастя настало. Ні краплі в рот не бере, і садову ділянку одержали, і дружині єнотову шубу справили, й квартиру он купують трикімнатну в Чертанові… Ех, та що там казати — страху тепер у людях немає, тому й п'ють. Та й живуть усі в достатках, хоч як працюй — менше ніж півтораста не платять… А коли ми були молодими, як було?
— Тоді справді було інакше, — погодився Гмиря. — А де приймач? Приймач же він купив…
— Уже продав! Наш приймач що завгодно брав; купили за півціни, мій фірмачу якийсь там карбюратор поставив, він уміє щось там таке ставити, що бензин економить, ну, фірмач і віддав задарма, такий був приймач, такий приймач…
— А кому він ще такі карбюратори ставив, Клавдіє Микитівно? Глебб, американський фірмач, не просив його про це?
— Та коли б і попросив — мій американців за верству обходить, нам же пояснили, які у них люди є, не дай боже — провокація, а вона страшніша за горілку, хіба ми не знаємо…
— В даному випадку горілка страшніша, — сказав Гмиря й підвівся, — набагато страшніша, це ви вже повірю мені…
— Здрастуйте, моє прізвище Проскурін, ім'я Михайло Іванович, звання — підполковник. Мені хотілося б поговорити з вами про той час, коли ви працювали в Луїсбурзі.
— Будь ласка, Іване Михайловичу, — заметушився Парамонов.
— Михайло Іванович, але якщо вам зручніше величати мене так, я не ображатимусь.
— Пробачте, я завжди плутаю імена.
— Ну це не найстрашніша біда… Скажіть, ви там зустрічалися з американським бізнесменом Глеббом?
— Ви мене підозрюєте в чомусь? Це допит?
— Ні. Я не маю права допитувати, бо вас ні в чому не звинувачують, по-перше, і не притягають як свідка, по-друге. Це — звичайна розмова, і ви маєте право не відповідати на мої запитання…
— Я не пригадую Глебба, святий хрест, не пригадую!
— А ось його фотографія.
Парамонов узяв маленьку фотографію, підніс її близько до очей, примружився ще більше:
— Таку крихітку і не роздивишся до пуття.
— А як же ви за кермом їздите? Парамонов підвів голову, зблід:
— За кермом я їжджу в лінзах.
— Мене цікавить тільки одне: після того як вас затримали, ніхто не приїздив у поліцію вас рятувати?
— Ні! Я ні в чому не винен! Я був тверезий! Мене не треба було рятувати!
— Того дня ви справді не пили?
— Ні краплі!
— А напередодні?
— Теж ні краплі.
— Невже?
— Клянусь, ні краплі! Я п'ю не часто!
З того, як Парамонов злякано брехав, Проскурін до кінця зрозумів — не він. Погана людина, нечесна, п'яниця-тишко, тільки до ЦРУ непричетний, напевно непричетний…
— Я заплатив їм гроші, — тихо, з болем сказав Парамонов, — вони там усі хабарники й шантажисти, кажуть, без окулярів не можна.
— Скільки ж ви їм заплатили?
— Сто сімдесят п'ять. У мене було лише п'ятдесят, я позичив у друзів, і тоді поліцейський порвав протокол медичного огляду…
— Ви не пригадуєте, як звали лікаря?
— Та хіба мені до того було?! Красива жінка, теж, до речі, в окулярах…
— І ніхто з іноземців вам не запропонував допомоги?
— Про це я принаймні сказав би. Ви повинні зрозуміти мене! — благав Парамонов. — Залишитися без прав у Африці — кінець кар'єрі!
— Чому кінець?
— Роботі, — виправився Парамонов. — Без машини я ж нікуди не встигну. А там у ту страшну спеку пішки не походиш! А кінці довгі! Я підвів би колектив! Вони покладалися на мою оперативність: туди біжи, сюди встигай!
— Вони, звичайно, найбільше за все покладалися на вашу чесність. Ми перевірили, і ось що з'ясувалося: коли б ви розповіли все чесно, наші юристи довели б луїсбурзькій владі, що ви пройшли нашу медичну комісію, і наша медична комісія, яка входить у міжнародну конвенцію, дозволила вам водити автомобіль, отже, ніхто не має права пред'являти вам будь-які обвинувачення… Більше треба шанувати себе, а головне — ту справу, якій служиш… А ви — хабара дали, аби тільки кар'єра не кінчилась.
— Ви повідомите про все це в «Міжсудремонт»? — зовсім тихо спитав Парамонов.
— На жаль, я не маю на це права, конституційного права, а то повідомив би, напевне повідомив би.
Славін
— Здрастуйте, Андрію Андрійовичу.
— Здрастуйте, — відповів Зотов.
— Я хотів би, щоб ви допомогли мені збагнути тутешню ситуацію, я — Славін Віталій Всеволодович.
— Так це не до мене.
— Всі кажуть, що ви краще за інших відчуваєте ситуацію — особливо в зв'язку з Нагонією, наші поставки, їхню циклічність…