ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Про все це можна прочитати в наших звітах. Тільки що з того… Пиши, не пиши, а віз навряд Чи зрушиться.
— Чому?
— Та тому, що ми робимо дурниці.
— Це ми вміємо, — погодився Славін. — Тільки в даному випадку добре було б зачепитися за головну ланку: в чому саме робимо дурниці? Як подолати цю дурість? Становище в Нагонії заслуговує цього.
— Подолати дуже просто. Портові служби тут заборгували нам п'ять мільйонів. Дрібниця, звичайно, в порівнянні з тим, що летить на вітер, але за тутешніми масштабами — це гроші, а ми соромимося вимагати від них оплати боргу, а коли вже не можете повернути боргу, то хоч будьте чемні, обслуговуйте наші судна, які йдуть до Нагонії, пропускайте їх першими, не тримайте по три доби на рейді. А ми панькаємося, боїмося, що нас неправильно зрозуміють, образяться, а нас в усіх тутешніх газетах обливають брудом, скільки їм заманеться…
— Побоювання образити свідчить про силу, Андрію Андрійовичу. Хіба не так?
— Згоден. Але як ми дивитимемося один одному в очі, коли задушать Нагонію? Через те, зокрема, що наші поставки йдуть із затримкою, а там теж є люди, які вміють пускати чутки, вони вже й тепер кажуть: «Росіяни, мовляв, багато обіцяють, але не вміють дотримувати своїх обіцянок, графік летить, ми через це горимо». Що ви на це скануєте?
— Погано. Гірше бути не може.
— А мені тут відповідають, що я — зануда й буркотун, а я не зануда, просто я частіше за інших їжджу в порт, зустрічаюся з різними людьми й пересвідчуюсь, що тут вирішили: «їм можна сісти на шию».
— От ви мені й підкажіть, як про це все краще написати, гаразд? О другій я обідаю з одним приятелем, американським колегою, не бачилися з Нюрнберга…
— Дік?
— Так. Знайомі?
— Він приятель мого знайомого. Мені здається, мислячий газетяр, і дуже прикро, що він спився.
— Годині о четвертій я до вас заїду, гаразд?
— Ні, о четвертій я зайнятий. Давайте годині о дев'ятій.
— У мене?.
— Де ви зупинились?
— У «Хілтоні». Шістсот сьомий номер.
— Шостий поверх?
— Так. Праворуч по коридору.
— Я знаю. Гаразд, о дев'ятій я до вас приїду.
Пол Дік сів поруч із Славіним, вилаявся, буркнув:
— Ви мене втягли в паскудну історію, Іване. У який «макдоналдс» поїдемо?
— В той, що поряд з будинком, де жив Белью.
— Він жив у бідонвіллі, там «макдоналдс» смердючий, як помийна яма, я все оглянув навколо.
— Я теж хочу подивитися хоч краєм ока.
— Не хитруйте, Іване. Що вам відомо про цього самого Белью? — Пол Дік подав Славіну вісім доларів. — Візьміть і купіть самі, я не втримався б, випив.
— Що це?
— Не прикидайтеся дурником, я ж програв вам, ви краще за мене відчули Джона — він справді спитав мене про вас, як ви й передбачали. Скажіть, що ви знаєте про Белью?
— Нічого. Я можу лише припускати. Мабуть, Белью наймав кімнату десь коло вокзалу…
— Коло порту. Але там теж гамірно, крани під вікном працюють вдень і вночі. Далі?
— Мабуть, у кімнаті в нього були російські книжки…
— Українські. Й листівки, багато давніх листівок…
— На столі лежав сухий сир і півбатона, так?
— Сир був дуже черствий, батона не було, крекер. Ви що, були в його кімнаті?
— Коли б я там був, Пол, мене вже допитували б. Як його вбили? З безшумного пістолета?
— Ні. В нього жахнули з портового крана, із снайперської гвинтівки, через вікно. Він, між іншим, вишивав, у нього там серветок повно, скатерок, доріжок. Півники та курочки. Скажіть, що ви про нього знаєте? Ви ж не просто так почали розшукувати його, Іване…
— Які були в нього книжки, Пол?
— Я забув… Ні, я записав, звичайно, в блокнот, але блокнот мій у номері… Вірші. В основному вірші.
— Комірчина, крани під вікном, — серветки з півниками й вірші…
— Ви дуже добре класифікуєте факти. Колись у вас цього не було — з Нюрнберга ви гнали чисту інформацію. З роками у вас 8'явилася чудова свавільність, ви безстрашно організовуєте окремі факти в думку.
— Можу зазнатись. Поліції було багато?
— Дві машини.
— Преса?
— Їх пустили пізніше, коли закінчився обшук.
— Що шукали?
— Чорт їх знає. Натякали, що він ваш агент.
— Натякати можна дівці, а в такому ділі потрібні докази.
— А що, хіба їх не можна зробити?
— Яка потреба?
— Потреба є: жив коло порту, там ідуть ваші судна до Нагонії, тут зараз починається кампанія проти цього, ну, а Белью у бінокль підглядав і подавав сигнали.
Славін засміявся.
— А що? — вів далі Пол. — Головне кинути дохлу кішку, нехай її підбирають інші; винуватий завжди той, кого змішали з грязюкою — йому ж самому відмиватися, зрештою.