Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Не марнуючи часу на розпитування, він підхопив дитину й відвів жінку в своє житло, але незабаром повернувся, несучи якісь склянки, корпію, чисте полотно, та кивком звелів нам іти за ним у церкву. Посадив Едгара на лаві біля стіни й запитав — чи зумію я перев’язати графа. Коли я сказав, що досвід маю, знову пішов, посилаючись на те, що тепер повинен надати допомогу леді Гіті.
Так я довідався ім’я коханої Едгара. Ім’я його дружини мені було відоме й раніше. Звістка про одруження лицаря Армстронга з донькою короля Бертрадою Нормандською дійшла до найвіддаленіших куточків Європи. Але, видно, самому графові до серця припала інша.
При світлі масляного світильника я промив численні рубані рани й садна на тілі в Едгара й заходився нишпорити по кутах у пошуках павучих тенет. Ті, кому доводилося битись на Сході, знають — нема кращого засобу, щоб рана не загноїлася. І хоча багато ран дуже кровоточили, серед них не виявилося жодної проникаючої, котра могла б виявитися фатальною.
Тим часом пораненого почало морозити. Його очі скаламутилися, на щоках виступили червоні плями.
— Ви хрестоносець, сере? — нарешті звернувся він до мене. — Я чув клич… І ще мені здається, що в минулому ми зустрічалися.
Я стомлено опустився на підлогу, зняв шолом і відкинув каптур. Волосся впало мені на очі, і я нетерпляче прибрав його тильним боком долоні. А потім, не відповідаючи на запитання графа, узявся розшнуровувати наручень.
Побачив, як стемніла й розпухла рука біля зап’ястя, й присвиснув. Однак рука рухалася, і схоже, я відскіпався сильним забиттям, кістка була ціла. Едгар безмовно спостерігав за мною, і я подумав — тепер уже не важливо, чи впізнає він мене. Якщо впізнає, постарається швидше вислати з графства. Обов’язок і становище зобов’язують його до цього. Найкраще, що він зможе зробити, — не сповіщати гончаків Генріха про мою особу.
Зненацька граф схилився до мене.
— Ви Гі д’Орнейль?
Я опустив повіки.
— Під цим ім’ям мене знали в Єрусалимському королівстві. Але у володіннях короля Генріха я відомий під іншим.
Наші погляди зустрілися. Пасма мокрого волосся закрили очі Едгара. І я нічого не міг у них прочитати. Раптом він ледь помітно посміхнувся й опустив руку на моє плече.
— Зберігай тебе Господь, родичу.
Ну, що ж, у всякому разі тепер він не віддасть мене людям Генріха.
Я запитав, що сталося з моєю сестрою, і Едгар пробурмотів, ніби крізь сон, що Ріган — ім’я сестри він вимовляв на місцевий лад, — давно виїхала в Шропшир і стала черницею. Це мене нітрохи не здивувало — Ригіна й замолоду частенько говорила про те, що має намір відійти від суєти.
Але подробиць я не випитував — Едгару було не до того. Натомість я сам повідав графу, як серед ночі виявив у фенах човна з малям і переконався, що її супутник мертвий.
Едгар опустив голову й пробурмотів, що звелить розшукати тіло цього лицаря — його звали Ральфом де Бріяром — і поховати по-християнськи.
Після цього зависла тяжка мовчанка. Граф ніби намагався відгородитися від усього, що його оточувало, щоб залишитися наодинці зі своїм болем. Чи варто було тривожити його зараз, та й чи обходить мене те, що йому і його коханій довелося пережити? Я не відчував, що маю право втручатися, і водночас пам’ятав, як ця людина підтримала мене в ту пору, коли я перебував, як мені здавалося, на дні безодні. Тільки після цього я знайшов у собі сили почати життя наново. Доля розпорядилася так, що тепер — моя черга.
Едгар відвернувся до потемнілої стіни, й до мене долинуло здавлене ридання.
— Сере, — почав я, — гадаю, зараз саме час дещо обговорити. Я говорю про цих людей у масках. У вас є припущення, хто міг ховатися під личинами й чию волю вони виконували? Зважаючи з вигляду — це найманці, а значить, напад був зовсім не випадковим.
Я не повинен дати йому поринути в розпач. Що завгодно, тільки не це.
Після болісної паузи Едгар нарешті заговорив. Дійсно, в Норфолку кілька місяців тому з’явилися лиходії, що вирізняються особливою жорстокістю. Їх намагалися схопити, готували їм пастки, але марно. А сьогодні в нього виникли деякі підозри, втім, нічим не підтверджені. Ці мерзотники називали одного зі своїх Х’ю, тобто Х’юго. А в графа був давній недруг, що носив це саме ім’я — Гуго Бігод.
— Не продовжуйте, графе, мені відома ця історія. Гуго Бігод був оголошений вами в Норфолку поза законом. Але його батько, стюард двору Генріха Боклерка, примудрився вимолити прощення синові. Якщо не помиляюся, в Саффолкширі в цієї родини великі земельні володіння.