Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Зловтішний сміх одного з негідників, який стояв до мене спиною в яскраво-жовтогарячій накидці, — дзвінкий, хлоп’ячий, майже жіночий, — остаточно розлютив мене. Але я постарався не піддатися люті. Обережно наготував ножі й приклав до плеча арбалет. З такої відстані й навиліт може пробити — це останнє, про що я подумав, починаючи. За ціль обрав одного з тих, що тримали Едгара. Сухо клацнуло — і його відкинуло назад. Падаючи, він майже перекинув бранця. Але я вже метав ножі — один у найбільшого з бандитів, другий у того, хто перший визначив, звідки напад і, ох, як вдало розвернувся до мене всім корпусом. Тримай же!
Усе це сталося так швидко, що ті двоє, які стояли до мене спиною, не встигли зрозуміти, що відбувається, а я вже був біля них із занесеним мечем у руці. Хлопчиська в яскравій накидці я просто відкинув стусаном, а другому одним змахом перерізав горло до шийних хребців. Потім, прикриваючись ним як щитом, я метнув третього ножа в постать у каптурі, що наближалася, й штовхнув обм’якле тіло комусь під ноги.
Наступної миті я кинувся туди, де підводилися з землі ті, що тримали жінку. На Едгара я навіть не глянув — сам упорається. Я ж рубонув одного з тих, що піднімалися, ударом ноги відкинув другого, розвернувся, зніс голову ґвалтівникові, який не встиг навіть прикрити сором.
Я встиг розвернутися й затулив собою жінку. Очікував нової атаки, але ці дурні ще й не отямилися, так що мені знову першому довелося йти на них. Кутиком ока я встиг помітити, що Едгар якимось невідомим прийомом перекинув через себе того, хто заламував йому руку, але, видно, відразу не встиг добити, й вони зчепилися. Більше я не дивився, відбивав чиїсь удари. Не воїни, це я зрозумів, але й не зовсім недотепи. Погано, що їх багато. Я відбився від одного, відразу брикнув іншого, який нападав збоку. Невдало, той повалився на жінку, що намагалась підвестися. Дідько забирай! Але я відбивався від нового випаду, штрикнув знизу. Рука відчула опір ворожої плоті, а душа — кураж бою, майже веселощі. Тепер жінка була позад мене, а я застиг, очікуючи нову атаку. Але ці дурні ще не отямилися. Довелося самому атакувати їх.
— Босеан! — клич хрестоносців звично зірвався з моїх вуст, і розбійник, що кинувся був на мене, раптом заголосив і метнувся геть.
Ну, не гнатися ж за ним, зрештою? Я відступив назад і носком чобота скинув з тіла жінки негідника, що впав. Рвонув його за комір до себе, але поруч уже чулися кроки, й мені нічого не лишалось, як ще одним стусаном послати цю тварюку в двері будинку, що палав.
Я стрімко озирнувся — і мій меч одночасно прийняв на себе удари трьох клинків. Ці хлопці й справді не воїни — покладаються на силу, а не на вміння. Я зробив кілька помилкових випадів, ухилився, і знову відчув, як мій меч зачепив живу плоть, але відразу перехопив чиюсь руку й налобником шолома із силою вдарив у вискалену пику, а коли супротивник обм’як, відіпхнув його від себе. І нарешті хоч один із нападників виявився гідним супротивником. А я вже був вирішив, що ці «чорні каптури» здатні воювати лише юрбою. Цей хлопець з нальоту завдав такого удару, що мою праву руку врятував тільки наручень із бичачої шкіри, засіяний бляхами. Біль, однак, прострелив усі м’язи до плеча, і я чортихнувся, перекинув меча в лівицю — для мене майже несуттєво, якою рубати, — й коротким хльостким рухом увігнав вістря клинка просто в діру каптура, що позначала рот, повернув і рвонув до себе.
Я й не дивився, як він осідає, бо той мерзотник, якого я відправив у вогонь, саме з криками вивалився звідтіля й довелося насадити його на вістря, як жука на шпильку.
Ну, хто там іще?
Але мене більше не чіпали. Зате Едгар позичив чийогось меча й бився з нелюдською люттю — напівголий і скривавлений, немов щойно з пекла.
— Босеан!!!
Ну, це вже я його розохотив.
Зненацька з флангу з мечем напереваги до нього з вереском кинувся той самий хлопчисько в жовтогарячій накидці. Едгар ледь устиг відбити удар супротивника й пірнути під меч хлопчиська. Але при цьому завдав «жовтогарячому» такого удару головою, що той випустив меча й сторчголов покотився схилом.
Я вирішив, що з ним скінчено, але ні — «жовтогарячий» почав підводитися. Я ступнув до нього, але послизнувся на змоклій від крові траві, й поки намагався втримати рівновагу, «жовтогарячого» уже тяг до берега один із «чорних каптурів». Унизу він пожбурив хлопчиська в човен і з ходу відіпхнув його від берега.
Цієї миті в будинку звалилися крокви. Сніп іскор здійнявся на добру сотню футів до небес і освітив усе навколо. Коли я знову глянув на човен, він швидко віддалялася в темряву. «Жовтогарячий» понуро сидів, а другий працював жердиною, ніби справжній перевізник.