Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Я спішився й обережно вклав сонну дівчинку там, де було сухіше.
— Стережи! — звелів я Моро.
Потім надяг і застібнув під горлом шолом, перевірив перев’яз із мечем і взяв арбалет. Ідучи, озирнувся.
Моро стояв нерухомо — над крихітною грудочкою, загорнутою в мій плащ. Шия коня була вигнута, голова високо піднята. У цій позі проглядала тривога, і я також відчув хвилювання, бо вже виразно розрізняв крики, лайку, чийсь регіт.
Ніщо не змушувало мене йти туди, але вже, видно, судилося Гаю де Шамперу самому нариватися на неприємності. Я завжди був безтурботний і любив несподіванки. Це все одно, що зіграти в кості з долею. І я б однаково не вгамувався, поки не з’ясував би, у чому тут справа.
Завіса туману ненадовго розірвалася, і я побачив, що стою на березі озера, котре, немов широкий фортечний рів, оточує чималий острів. Пожежа бушувала на віддаленому боці того острова.
Я ступив у воду й зрозумів, що тут доволі глибоко й дно озера вкрите грубим шаром намулу. Тому я підняв арбалет вище, відштовхнувся від дна й поплив. Плавати зі зброєю та в повному спорядженні вміє будь-який воїн, котрий хоч трохи себе поважає, тож незабаром я досяг берега.
І відразу натрапив на труп. Другий за цю ніч.
Обережно розсовуючи колюче гілля чагарнику, я почав пробиратися туди, де ревло полум’я та лунали крики.
Знову труп. І ще один — повис на розрослих гілках болотяної берези.
Схоже, в фенах уміють повеселитися в такі глухі ночі. Ну, що ж, раз уже я дав себе втягти в цю історію, подивимося — чи не взяти й мені участь у цих веселощах. Я й далі просувався підліском, намагаючись рухатися якомога тихіше, а коли під ногою хруснула гілка, застиг нерухомо.
Але ті, чиї голоси я вже розрізняв, не чекали гостей на своїй вечірці. Хтось із них запально вигукнув:
— А тепер твоя черга, Джоне. Та не метушися, телепню, тут на всіх вистачить!
У відповідь гримнув дружний регіт.
Я обережно розсунув гілля.
Полум’я охопило покрівлю чималої будівлі, дрібні язички вогню перебігали по колодах стін. У багряному світлі пожежі я побачив близько дюжини людей, досить дивних з вигляду. Всі вони були в насунутих на обличчя гостроверхих каптурах із прорізами для очей і рота й трималися групками по два-три чоловіки. Одна така пара стояла неподалік — їхні спини заступали від мене те, що викликало в них нестримні веселощі.
Я трохи перемістився — й відразу помітив ще двох, які тримали бранця. Той стояв на колінах із заломленими за спину руками, його напівголе тіло вкривали незліченні криваві рани, обличчя також було в крові й страшно розпухло від побоїв.
І попри це я впізнав бранця — хоча спочатку й не повірив своїм очам. Цьому хлопцеві раніше нечувано таланило, почесті й нагороди бігли за ним самі. Лицар ордена Храму, шериф Денло, королівський зять і, нарешті, правитель краю, гордий граф Норфолк. Мій давній знайомий Едгар Армстронг постав переді мною саме тоді, коли я найменше очікував його побачити.
Саме в цей час один із тих, що стояли спиною до мене, відхилився вбік, і я побачив, що ж так тішило цих мерзотників. На землі перед спаленим будинком ґвалтували жінку. Пелену її сукні було напнуто їй на голову, як мішок, і зав’язано вузлом. Довгі білі ноги розведено в боки, двоє розбійників у масках притискали їх до землі, ніби розпинаючи, а третій конвульсивно рухався на ній.
Нарешті він закректав і під схвальні вигуки глядачів почав підводитися, натягаючи штани.
— Готово, — посміюючись, мовив він. — Хто наступний? Може ти, Х’ю?
— На жаль, у мене ніколи не стояло на спільний смітник, — сказав один із тих, що тримали Едгара. — Зате Найал, дивлюся, вже саме розпалився. Іди ж на неї, приятелю. Топчи її, топчи!
Я затамував подих. Не скажу, щоб і раніше мені не доводилося бачити таке. Але там, де це траплялося, точилась війна. Тут же, в країні, де панували мир і спокій, ця картина здавалася немислимою. І якщо ще мить тому я вагався, чи встрявати в бійку з такою кількістю озброєних до зубів молодчиків, то тепер я просто вибирав, із кого почати.
Я ще раз перелічив людей у масках, прикинув, яку варто зайняти позицію, щоб не виявитися в кільці. На моєму боці раптовість. Вони не очікують нападу й почуваються господарями становища.
Тепер — Едгар. Я пильно вдивився в його обличчя, оцінюючи, чи зможе він приєднатися до мене, якщо я його звільню. Цей хлопець славився в Єрусалимі як непоганий воїн і пройшов вишкіл у прецепторіях тамплієрів. Якщо все зробити швидко, я буду вже не сам проти дюжини.