Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Станом на кінець листопада 1920 р. вже і в Кремлі зрозуміли, що потрібно, принаймні з огляду на зовнішньополітичну ситуацію, хоча б формально підвищити статус України. Про це відверто писав у листі до політбюро ЦК РКП(б) від 30 листопада 1920 р. Г. Чичерін: «Принцип незалежності радянської України відіграв величезну роль у нашій дипломатії та підсік буферизм Пілсудського. У Ризькій угоді ми визнали формулу незалежності України, а між тим IV з'їзд Українських рад висловився за входження України до складу РСФРР. Це було до укладення Ризької угоди, котра зобов'язує нас визнати окремішність України. Фактично нинішні відносини можуть залишитися без змін, але їм потрібно надати форму союзу двох держав замість союзної держави».

Після проведеної у грудні 1920 р. підготовчої роботи 28 грудня 1920 р. підписами В. Леніна та Г. Чичеріна з російського боку та X. Раковського з українського було завізовано «Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою». У преамбулі договору наголошувалося на взаємному визнанні незалежності й суверенності обох договірних сторін.

Кремль погодився на такий крок, оскільки стояв на точці зору формули Чичеріним про те, що «за іншою формулою публічного права можуть ховатися ті ж самі фактичні відносини». Однак українська сторона вимагала реальних змін у ставленні до себе. Їй навіть вдалося деякі початкові положення змінити на свою користь. Про це, зокрема, свідчить зміна пункту 4 договору. До наявного у проекті тексту «Об'єднані Народні Комісаріати обох Республік входять до складу Ради Народних Комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Республіки і мають у Раді Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської республіки своїх уповноважених» у кінцевому варіанті договору було додано вкрай важливе для УСРР: «яких затверджує і контролює український ЦВК і з'їзд рад». Згодом це положення керівництво УСРР сприймало як підтвердження верховенства ВУЦВК у правничому полі радянської України, натомість у Москві вважали це доповнення порожньою формальністю. Паралельно з роботою над договором в Україні створювалися загальнореспубліканські центри (фактично — наркомати) у військовій сфері та царині транспорту, які очолили відповідно Михайло Фрунзе та Олександр Постников. Нагадаємо, що можливість створення таких республіканських наркоматів на початку 1920 р. Кремль категорично заперечував.

При ратифікації договору V Всеукраїнським з'їздом рад (відбувся 25 лютого — 3 березня 1921 р.) у преамбулі до основного тексту було вказано на необхідність «приступити негайно в згоді з Всеросійським Центральним виконавчий комітетом до розвитку тих пунктів договору, які торкаються відношень поміж Українським та Російським ЦВК, з осібного пакту про внутрішній розпорядок об'єднаних Комісаріатів та їх відношень до обох урядів, на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками» (курсив наш. — Авт.). Рівноправність УСРР із РСФРР українська сторона вбачала основним змістом договору і публічно твердила про це українському суспільству. Тоді як для Кремля така постановка питання була неприйнятною. Договір з УСРР для більшовицького центру означав лише тимчасову формальну поступку, завданням якої було насамперед виконання зовнішньополітичних зобов'язань та заспокоєння українського суспільства і яка нічого не повинна була змінювати у ставленні до України.