Відьмак. Час Погорди

— Саме цього я і побоювався, — Ґеральт також вирішив за можливе усміхнутися. — Чув, що я буду тут єдиним у своєму роді. Чи то — не на місці.

Шпигун придивився до полумисків, з одного взяв та схрупав велике зелене стебло невідомої Ґеральту рослини.

— Принагідно, — сказав, — я дякую тобі за братів Мішле. Багато людей у Реданії зітхнуло із полегшенням, коли ти зарубав усіх чотирьох в оксенфуртському порту. Я про це здогадався, коли викликаний на розслідування медик з університету, оглянувши рани, став твердити, що хтось застосував косу, посаджену сторчма на держак.

Ґеральт не прокоментував. Дійкстра поклав до рота довгу стеблину.

— Шкода, — продовжував, жуючи, — що після їх знешкодження ти не звернувся до бургомістра. Була нагорода, за живих чи мертвих. Чимала.

— Забагато клопоту із податками, — відьмак також зважився на зелене стебло, яке, втім, смакувало наче намилена селера. — Крім того, мені тоді довелося швидко виїхати, бо… Але я, мабуть, тебе знудив, Дійкстро, адже ти й так усе знаєш.

— Якби то, — усміхнувся шпигун. — Усього я не знаю. Та й звідки б?

— З доповіді Філіппи Ейльгарт, щоб не ходити далеко.

— Доповіді, розповіді, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така вже в мене професія. Але професія моя водночас змушує просіювати їх через дуже густе сито. Нещодавно, уяви собі, дійшли до мене чутки, що хтось зарубав славетного Професора й двох його побратимів. Це сталося під заїздом в Анхорі. Той, хто це зробив, також не дуже поспішав, щоб забрати винагороду.

Ґеральт стенув плечима.

— Плітки. Просій їх крізь густе сито, побачиш, що зостанеться.

— Я не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба цільової дезінформації. До речі, якщо вже ми про дезінформацію, то як там почувається мала Цірілла, бідолашна, хвороблива дівчина, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?

— Облиш, Дійкстро, — холодно промовив відьмак, дивлячись просто в очі шпигунові. — Я знаю, що ти тут по службі, але не будь занадто затятим.

Шпигун зареготав. Двоє чародійок, що проходили повз них, глянули зі здивуванням. І цікавістю.

— Король Візімір, — сказав Дійкстра, скінчивши реготати, — платить мені премію за кожну розгадану таємницю. Затятість забезпечує мені гідне існування. Ти сміятимешся, але в мене є дружина й діти.

— Не бачу в тому нічого смішного. Тож працюй на існування дружини й дітей, але не за мій кошт, якщо можу про це просити. Втім, у цій залі, як здається, таємниць і загадок не бракує.

— Навпаки. Уся Аретуза — це одна велика загадка. Ти, напевне, це зауважив? Щось висить тут у повітрі, Ґеральте. Додам, для зрозуміння, що йдеться не про канделябри.

— Не розумію.

— У це я повірю. Бо і я не розумію. А дуже хотів би зрозуміти. А ти б не хотів? Ах, вибачаюся. Адже ти й так, напевне, все знаєш. З доповіді чарівної Йеннефер з Венґербергу, щоб не ходити далеко. Подумати тільки, були часи, коли й мені вдавалося дізнатися те-інше від чарівної Йеннефер. Ах, де ж вони, сніги минулорічні?