Відьмак. Час Погорди

Визначення «молодий», як знав Ґеральт, серед чародіїв обіймало вік до ста років включно. Вільгефорц виглядав на тридцять п’ять. Був високим і добре збудованим, носив короткий вамс по рицарській моді, але, вочевидь, без герба. Був також диявольськи вродливим. Кидалося те в очі навіть якщо брати до уваги факт, що поряд із ним пливла Франческа Фіндабайр із величезними очима сарни й із вродою, що спирала дихання.

— Той низенький чоловік, що йде поряд із Вільгефорцом, — це Артауд Терранова, — пояснила Трісс Мерігольд. — Уся п’ятірка складає Капітул…

— А та дівчина із дивним обличчям, яка йде за Вільгефорцом?

— Це його асистентка, Лідія ван Бредеворт, — холодно промовила Йеннефер. — Особа, яка не значить нічого, але вдивлятися у її обличчя є великою безтактністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть позаду, — це члени Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф із Оксенфурту й Кардуїн з Лан Ексетеру.

— Це вся Рада? Повний склад? Я думав, що їх більше.

— Капітул нараховує п’ятьох, у Раді — ще п’ятеро. Філіппа Ейльгарт також у Раді.

— І все ще рахунок не сходиться, — покачав він головою, а Трісс захихотіла.

— Ти не сказала йому? Ти насправді нічого не знаєш, Ґеральте?

— Це про що?

— Адже Йеннефер також засідає у Раді. З часу битви під Содденом. Ти йому ще не хвалилася, моя дорога?

— Ні, моя дорога. — Чародійка глянула подрузі просто в очі. — По-перше, я не люблю хвалитися. По-друге, не було для того часу. Я не бачила Ґеральта надто давно, у нас чимало справ. Назбиралося їх на чималий список. І ми їх вирішуємо відповідно із тим списком.

— Вочевидь, — невпевнено сказала Трісс. — Гмм… Через стільки часу… Розумію. Є про що порозмовляти…

— Розмови, — двозначно усміхнулася Йеннефер, кинувши на відьмака новий поволочистий погляд, — наприкінці списку. У самому його кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка явно змішалася, трохи почервонівши.

— Розумію, — повторила, збентежено граючись сердечком з ляпіс-лазурі.

— Я дуже рада, що розумієш. Ґеральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від отого, що стоїть далі.

Він послухався, безпомилково відчувши наказ у її голосі. Беручи бокали з таці, що ніс паж, спостерігав скоса за обома чародійками. Йеннефер говорила швидко й тихо, Трісс Мерігольд слухала її, опустивши голову. Коли повернувся, Трісс уже не було. Йеннефер не виказувала жодної зацікавленості принесеним вином, тож він відставив обидва непотрібні бокали на стіл.

— Ти не занадто? — запитав він холодно.

Очі Йеннефер палали фіолетом.

— Не намагайся робити з мене ідіотки. Ти думав, що я не знаю про неї і тебе?

— Якщо йдеться про те…

— Саме про те, — відрізала вона. — Не роби дурнуватих мін і стримайся від коментарів. А перед усім — не намагайся брехати. Я знаю Трісс довше, ніж тебе, ми любимо одна одну, чудово розуміємося і завжди будемо розумітися, незалежно від дрібних… інцидентів. А зараз мені здалося, що в неї з’явилися сумніви. Тож я їх розвіяла — та й усе. Не повертаймося до того.