Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
І таке інше.
Потім доктор Суейн запитав у сестри, яким апаратом користується вона для розмови там, у потойбічному світі — чи теж коцюрбиться біля труби, чи, може, в них усе по-іншому.
Еліза пояснила, що ніякою апаратурою вона не користується — тільки почуттям.
— Як це розуміти — почуттям? — запитав брат.
— Коли помреш, зрозумієш,— була відповідь.
— А ти, Елізо, спробуй пояснити.
— Це схоже на відчуття смерті,— сказала вона.
— Тобто відчуття, що ти неживий? — спитав Вілбер, намагаючись будь-що збагнути той стан.
— Так, а ще відчуття холоду й вогкості.
— Он воно як,— мовив він.
— Але, крім того, ще здається, ніби навколо тебе гуде невидимий бджолиний рій,— провадила Еліза.— Твій голос лунає крізь гудіння бджіл.
Отак воно.
Коли це тяжке для Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна випробування скінчилося, в нього лишалося тільки одинадцять таблеток три-бензо-психоамілу, що, певна річ, були винайдені не як наркотик для президентів, а як ліки проти хвороби Туретті.
І ці лічені пілюлі, висипані на величезну долоню, здалися йому останніми піщинками в пісковому годиннику його життя.
Доктор Суейн стояв на осонні неподалік лабораторії, де був «Хуліген». Поруч стояла вдова та її синочок. У руках Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд тримала термос, отож лише вона могла ввімкнути циклотрон.
— Містере президент, знаєте на кого ви були схожі, коли сиділи на ящику? — порушив тишу підліток. Його явно нудило від того, що змушувала його верзти хвороба.
— Ні, не знаю.
— На величезного бабуїна, який намагається згвалтувати футбольний м'яч,— бовкнув хлопець.
Щоб не чути більше подібних образ, доктор Суейн тицьнув у руку підлітка свої останні таблетки три-бензо-психоамілу.
Коли доктор Суейн перестав приймати наркотик, довелося його на шість діб прив'язати до ліжка.
Десь у той час він і зробив удові синочка, який згодом стане батьком Мелоді Іволги-Другої фон Петерсвальд.
А потім президент наказав своєму пілотові летіти на Манхеттен, або ж Острів Смерті. Він сподівався знайти там і свою смерть, щоб возз'єднатись у потойбічному світі з Елізою. Для цього було досить вдихнути з повітрям або ковтнути з їжею кілька невидимих для ока вірусів «зеленої смерті».
Не бажаючи помирати, капітан О'Хара спустив свого президента на оглядовий майданчик Емпайр-стейт-білдінга за допомогою мотузки та підвісної парашутної системи.
Там, на даху, доктор Суейн просидів до вечора, милуючись навколишнім краєвидом. Нарешті, дихаючи на повні груди і сподіваючись негайно отруїтися вірусами, він повільно рушив сходами вниз.
Коли він спустився на перший поверх, надворі вже посутеніло.
У холі лежали людські скелети, загорнуті в зотлілі килимки. Стіни були посмуговані кіптявою від вогнищ, на яких колись готували їжу.
На стіні виднівся малюнок — образ Ісуса Христа Викраденого.
Уперше в житті Вілбер. Нарцис-Одинадцятий Суейн почув шарудіння крил зграї кажанів, що вилетіли на нічне полювання.
Йому здалося, ніби він уже помер і став братом оцих кістяків.
Але в цю мить несподівано вискочили із схованки шестеро Малинників, які спостерігали ще за президентським вертольотом. Всі вони були озброєні списами та ножами.
Коли Малинники зрозуміли, кого вони взяли в полон, їх охопило невимовне збудження. Доктор Суейн виявився для них справжнім скарбом не тому, що був президентом країни, а тому, що колись дістав медичну освіту.
— Лікар! Тепер ми маємо все що треба! — вигукнув хтось із них.
Вони, певна річ, і слухати не схотіли про його бажання скоріше померти і змусили полоненого проковтнути якусь велику таблетку, схожу за смаком на цукерку з горіховою начинкою. Насправді то були прокип'ячені й висушені риб'ячі Тельбухи, що містили протиотруту від «зеленої смерті».
Отак воно.
Підганяючи президента штурханами, Малинники негайно вирушили в ділову частину міста, де лежав смертельно хворий голова їхнього роду Хіросі Малинник-Двадцятий Ямасіро.
Схоже було, що старий заслаб на запалення легенів. Нічим зарадити йому доктор Суейн не міг, крім давнього як світ рецепту: тримати ноги в теплі, а голову — в холоді. І чекати.