Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)
- Автор: Воннегут Курт
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", №12 1984
- Переводчик: Володимир Горячев
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)». Краткое содержание книги:
Брат і сестра Вілбер і Еліза Суейн, герої роману «Балаган, або Кінець самотності», в очах рідних і близьких зовні потворні і розумово неповноцінні люди. Але вони оригінально мислять і відчувають, коли роблять це спільно. Разом вони геніальні. Після насильницького поділу їх доля — самотність. Навіть ставши президентом країни, будучи на Олімпі влади, Вілбер не зміг подолати бар'єр самотності.
— Бо ви жінка вразлива,— пояснив я.— Адже ті створіння ми знищуємо трильйонами, щоразу як ковтаємо протиотруту.
І я засміявся.
Війра не сміялася.
— Як ви думаєте, чому мені зовсім не смішно? Бо, прийшовши без попередження, ви зіпсували собі сюрприз, підготовлений до вашого дня народження.
— Та невже?! — здивувався я.
— Донна хотіла зробити вам подарунок.— Війра назвала одну із своїх рабинь.— Але тепер вам не зазнати цієї втіхи.
— Гм,— сказав я.
— Вона подумала, що це якийсь чудний свічник.
Війра призналася мені також, що на початку тижня до неї уже вкотре приходили Мелоді та Айседор. Вони знову просилися до неї в раби.
— Я спробувала переконати їх, що підневільна праця — це не для кожного,— сказала Війра.
— Скажіть мені,— спитала вона,— що станеться з моїми рабами, коли я помру?
— Не турбуйтеся про день завтрашній,— відповів я,— бо завтра само подбає про себе. Довліє дневі злоба його.
Амінь,— закінчив я.
Розділ 42
Там-таки, на східцях будинку, ми з Війрою згадували битву на озері Максінкукі, на півночі штату Індіана. Я свого часу спостерігав те бойовище з кабіни вертольота, коли летів у містечко Ербана. Війра разом зі своїм алкоголіком-чоловіком Лі Молюском-Тринадцятим Заппою перебувала в самому пеклі битви. Подружжя служило кухарями на одній з польових кухонь у війську короля Мічігану.
— Всі ви там унизу здавалися мені метушливими мурашками,— сказав я.— Або мікробами під мікроскопом. Проте ми не наважувалися знизитись: боялися, що нас можуть підстрелити.
— Ми теж цього боялися,— мовила Війра.
— Якби ми вже тоді були знайомі, я спробував би вас врятувати,— сказав я.
— Це однаково, Відбере, що врятувати одного мікроба з-посеред мільйонів інших мікробів.
Війрі довелося рятуватися не лише від снарядів та куль, які свистіли над кухнею, а й від свого п'яного як чіп чоловіка. Той заходився лупцювати її в самому розпалі битви.
Він наставив їй синців на обидва ока і зламав щелепу. Потім вишпурнув її з кухонного намету надвір. Вона впала горілиць у грязюку. Після цього чоловік вийшов до неї, щоб сказати їй кілька слів, і в цю мить ворожий кіннотник продірявив його списом.
— І яка, на вашу думку, випливає з цієї історії мораль? — запитав я.
Війра поплескала мене своєю мозолястою долонею по коліну.
— Відбере, ніколи не одружуйтесь,— сказала вона.
Ми трохи поговорили про Індіанаполіс, який я тоді відвідав. Перш ніж потрапити в армію короля Мічігану, Війра разом з чоловіком прислуговували в тому місті як офіціантка й бармен у клубі Тринадцятих.
Тож я запитав у неї, який вигляд мало всередині те приміщення.
— О, ви знаєте,— відповіла вона,— там стояли опудала чорних котів, попід стелею світилися гарбузові маски-ліхтарі з прорізаними очима, носами й ротами. Інтер'єр доповнювали гральні карти, приколоті до стін кинжалами, і таке інше. За традицією я надягала сітчасті панчохи, пригвинчувала остроги, накладала на себе маску та інші деталі вбрання. Усі офіціантки, бармени та викидайло носили накладні вампірські ікла.
— Гм,— сказав я.
Розділ 43
Мене вже вшановували і як мультимільйонера, і як лікаря, і як сенатора, і як президента. Але жодну з тих зустрічей не можна рівняти з тим, як зустрів мене Індіанаполіс, вітаючи в моїй особі Нарциса.
Люди там жили бідно, смерть косила їх тисячами, давно припинили свою діяльність усі комунальні служби. До того ж поблизу міста точилася запекла битва. Проте, незважаючи ні на що, всі городяни вийшли на вулиці міста, щоб узяти участь у багатолюдних маніфестаціях на честь нашого з Карлосом Нарцисом-Одинадцятим Віллавіченчо прибуття. Я певен, що навіть у Стародавньому Римі не зустрічали своїх героїв з такою урочистістю.
Побачивши таке, капітан Бернард Орел-Перший О'Хара сказав мені:
— Хай йому чорт, містере президент! Якби я знав, то попросив би вас назвати мене Нарцисом.
— Тож висвячую тебе в Нарциси!— урочисто оголосив я.
Але найдужче вразили мене з усього побаченого в Індіанаполісі чергові щотижневі збори родини Нарцисів.
Мені навіть випала честь узяти участь у голосуванні, як і моєму пілотові, як і Карлосу, як, до речі, кожному чоловікові, жінці й дитині, старшій за дев'ять років.
Якби щастя трохи всміхнулося, я навіть міг би головувати на родинній раді, хоч у місті я був без місяця тиждень. Але того вечора присутні обрали головою зборів одинадцятирічну дівчинку-негритянку Дороті Нарцис-Сьому Гарланд.