Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Та Тротта з Демантом тижнями не розлучалися! — вигукнув хтось.
— Я, звісно, це знаю, я через те ото й розповів Тротті, як чудно повівся Демант. Але ж глибше в чужі справи я не хочу влазити, а тому лише питаю Тротту, чи не скочить він зі мною до кондитерської на часинку. «Ні, — каже він, — у мене ще рандеву». То я й пішов собі. А якраз того вечора кондитерську зачинили раніше. Доля, панове! Я — до казино, певна річ! Розказую, не чувши лиха, Татенбахові й хто там ще був, про Деманта і що в Тротти рандеву посеред театрального майдану. Коли чую — Татенбах свистить. «Що ж це ти свистиш?» — питаю. — «Та то я так собі, — відповідає. — Пильнуйте, кажу вам, нічого більше, лиш пильнуйте! Тротта з Євою, Тротта з Євою!» — співає він, підробляючись під кафешантанні дзеньки-бреньки, а я не втямлю, про яку це він Єву править, думаю собі, що це та, з раю, себто символічна й узагальнена, панове! Зрозуміли?
Усі зрозуміли й на потвердження згідливо загукали й закивали головами. Вони не лише зрозуміли ротмістрову розповідь — вони вже знали її напам’ять від початку до кінця. А проте ладні були знову й знову слухати подробиці того, що сталося, бо в нерозважних і потаємніших куточках своїх серць сподівалися: ану ж ротмістрова оповідь якось переінакшиться й відкриє бодай найменшу надію на добрий кінець. Тому вони знов і знов розпитували Тайтінґера. Але його розповідь була щоразу однакова. Ані найменша скорботна деталь у ній не змінилася.
— І що ж далі? — питав хтось.
— Решту ви ж уже знаєте! — сказав ротмістр. — Тієї миті, як ми виходимо з казино, — Татенбах, Кіндерман і я, — просто на нас ідуть Тротта з пані Демант. «Увага! — каже Татенбах. — Чи не казав Тротта, що в нього рандеву?». — «Це може бути й випадкова зустріч», — кажу я Татенбахові. І це таки сталося випадково, як я тепер знаю. Пані Демант вийшла з театру сама. Тротта відчув себе зобов’язаним провести її додому. І від рандеву свого мусив відмовитися. Нічого б не скоїлося, якби Демант в антракті передав свою дружину на мої руки! Нічогісінько!
— Нічогісінько! — підтвердили всі.
— Наступного вечора Татенбах з’являється до казино п’яний, як завжди. І тільки-но заходить Демант, цей підводиться й каже: «Салютус, костоправе!» З цього почалося!
— Нікчема! — зауважують двоє водночас.
— Звісно, нікчема, але ж п’яний! Що тут удієш? Я ввічливо кажу: «Привіт, пане полковий лікарю!». А Демант, таким голосом, якого я від нього ніколи не чув, до Татенбаха: «Пане ротмістре, вам відомо, що я полковий лікар?». — «Я ото краще сидів би дома, взявши очі в руки!» — каже Татенбах, не встаючи з крісла. До речі, того дня були його іменини. Казав я вам уже?
— Ні! — гукнули всі.
— Ну то щоб ви знали: були саме його іменини, — повторив Тайтінґер.
Цю новину всі прийняли жадібно. Так наче з того факту, що в Татенбаха були іменини, випливало якесь нове, щасливе вирішення цієї невеселої справи. Кожен нишком обмірковував, яку користь можна здобути з факту Татенбахових іменин. І невеличкий Штернберґ, у чиєму мозкові думки завжди пролітали, як самотні птахи крізь безводні хмари, — порізно, без табуна й без сліду, — тут-таки й висловив надію всіх із передчасною радістю в голосі:
— Але ж тоді все гаразд! Становище докорінно змінюється! Адже в нього були іменини!
Усі подивилися на маленького графа Штернберґа спантеличено й невтішно, а проте ладні вхопитися й за таку нісенітницю. Те, що ляпнув тут Штернберґ, було видимим безглуздям, та коли добре поміркувати, то чи не можна справді якось зачепитися за це, чи не жевріє тут якась надія, не зблисне якась утіха? Глухий регіт, яким тут-таки зайшовся Тайтінґер, пронизав їх новим жахом. З напіврозтуленими губами, із завмерлим безпорадним словом на враз занімілих язиках, з широко розплющеними безтямними очима, вони всі так і замовкли, понімілі й посліплі, ті, що сподівалися почути звук розради, вловити промінець надії. Глухо й темно було довкола. В усьому велетенському, німому, засипаному глибоким снігом зимовому світі не лишилося більше нічого, крім уже вп’яте повторюваної залізно-незмінної розповіді Тайтінґера. А він повів далі:
— Отже, «я б ото краще сидів дома, взявши очі в руки», — каже Татенбах. А доктор, знаєте, як ото в шпиталі на обході, нахиляється до Татенбаха, мов до пацієнта, й каже: «Пане ротмістре, ви п’яні!..». — «Я б краще стеріг власну жінку, — белькоче своєї Татенбах. — Наш брат не пускає своїх жінок серед ночі на прогуляночки з лейтенантами!..». — «Ви п’яний негідник!» — каже Демант. Я вже мав був підхопитись, та не встиг ще й з місця зрушити, аж Татенбах як зарепетує, мов скажений: «Жид, жид, жид!». Вісім разів поспіль проревів «Жид!» Мені ще стало духу полічити.