Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Українська «Еврореволюція». Деякі спостереження
Українські події, каталізатором яких стала відмова режиму Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, схоже, захопили зненацька і владу, і опозицію, і Європейський Союз, і Росію. Багатофакторна й динамічна ситуація показала, що в Україні сформувалася вагома частина суспільства, що формулює запит на принципово нове («європейське») облаштування політичного та економічного життя.
Цей запит був сформульований у ситуації, котру можна описати як глибоку кризу суверенітету. Я маю на думці зокрема те, що тиждень відкритого протистояння на вулиці Грушевського у Києві показав: ані влада, ані парламентська опозиція повною мірою не контролюють ситуацію у країні й, що не менш важливо, поки що не готові запропонувати осмислену візію принципово нового політичного устрою України. Дотепер лідери парламентської опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок намагаються очолити протестний рух, який не вони створили та який перевищує їх інтелектуально. За влучним зауваженням політолога Юрія Рубана, Майдан шукає відповіді на проблему, якої не розв’язати самою лише перемогою на президентських виборах одного з опозиційних кандидатів. Іншими словами, Майдан намагається формулювати потребу у програмі реформ, якої немає, та потребу у новій суспільно-політичній силі, якої також наразі немає.
Водночас, слабкість державної влади найочевидніша у масовому залученні нею для участі у протистоянні так званих «тітушок», тобто нелегальних формувань з молодиків спортивної зовнішності, з метою провокування силових зіткнень, побиття демонстрантів, знищення їхнього майна (наприклад, автомобілів). Загони «тітушок» прийшли з бізнес-конфліктів у політику й стали, мабуть, найяскравішою ілюстрацією фактичного виходу режиму Януковича за межі правового поля.
Дуже істотним фактором, про який часто забувають за стрімкими політичними подіями, є глибока економічна криза. На межі банкрутства Україна опинилася внаслідок надмірного державного навантаження на економіку, тотальної корупції та безвідповідального популізму правлячих еліт (як нинішних, так і їхніх попередників).
Одним із засадничих викликів нинішньої ситуації залишається збереження територіальної цілісності України. Карту «двох Україн» влада почала активно розігрувати ще в грудні 2013 року. Їй дуже хотілося показати, що це не народ виступає проти дискредитованого уряду, а одна частина України — проти другої. Маніпулювання цією тезою полегшувало те, що недовіра до влади на сході й півдні країни практично не відображається на електоральних преференціях цих регіонів. Так є тому, що нинішні «націонал-демократичні» опозиційні партії не сприймаються там як свої, і правляча Партія регіонів може експлуатувати тезу про конечність голосування за неї, аби «не прийшли націоналісти». В Україні фактично не існує демократичної опозиційної сили, яка би послідовно працювала з переважно російськомовним виборцем на сході і півдні країни. Утім, це не означає, що у соціокультурному та політичному сенсі існують географічно окреслені «дві України», одна з яких буцімто тільки й мріє про «возз’єднання» з Росією, а друга — тільки те й робить, що поєднує проєвропейськість із ультранаціоналістичним культом.
Глибоко помилково описувати сучасну Україну як певний аналог Чехословаччини, де словацьку частину можна без особливих проблем відокремити від чеської. «Розкол» України можливий лише внаслідок громадянської війни, для якої в державі немає достатніх передумов, подібних, наприклад, до ситуації в Югославії (де існували історично окреслені кордони між етнічними групами, які в недавньому минулому жорстоко протистояли одна одній). Чого відчутно бракує в осмисленні України, так це уваги до напрочуд цікавого феномену розмаїтих розумінь «українськості» у рамках однієї політичної нації.
Відкрите насильницьке протистояння на вулиці Грушевського почалося 19 січня. На День Соборності 22 січня (1919 року в цей день було проголошене об’єднання Української та Західноукраїнської Народних Республік), уперше за всю пострадянську історію України, під час акцій протесту були вбиті люди. До ЗМІ потрапили відеоматеріали про знущання міліції над затриманими протестувальниками, з кадрами, типовими для воєнних дій (роздягання жертв як спосіб їхньої дегуманізації). Побиття, напади за межами Майдану, підпал автомобілів стали — пишу це слово з жахом — повсякденністю. Не маючи достатніх ресурсів і рішучості запровадити надзвичайний стан, влада фактично розпочала партизанські дії проти активістів спротиву й зробила найбільший внесок у звикання до насильства та опису того, що відбувається, у термінах «війни». Зупинка цих процесів вимагає особливої відповідальності і політиків, і громадянських активістів, і журналістів.