Роман юрби

Здивувалася, що на вулиці висів туман, бо бачила уявно перед цим залиту сонцем хату, вперше не сутінну й не вогку; туман нерівно клубивсь у долині, заповнюючи її, як кисіль чашку. Гойдалися розмиті постаті, що пропливали через греблю, хитався Шіллеровий кінь, який даремно шукав зеленої трави, кінь ніби пригнувсь у ногах і монотонно покивував головою. До нього вже йшла одягнена в сірі лахи сіра істота, сам Шіллер, дивак-коновод, бо хто тепер тримає коней у місті? Ішов, важко наступаючи на траву, обличчя мав закостеніле, а за ним котилася маленька грудочка замурзаної дівчинки в яскравозеленій чи то брудній, чи залитій туманом курточці.

Броня побігла й собі через греблю, бо не хотіла йти повз Тосьчину хату, в завулку на неї зирнув високий і гарний чоловік, вона прослизнула повз нього, як вода повз камінь, чоловік усміхнувся, показавши два ряди напрочуд білих зубів; їй лягло на щоки два червоно-цеглисті рум’янці, і ці рум’янці не зникли й тоді, коли йшла через моста, де аж надто дув той-таки вологий вітер – він забивав за своєю гульвіською звичкою їй між ноги пальто й спідницю. Повз неї мчали, ревучи й намагаючись обляпати її з усіх придорожніх калюж, вантажівки, і шофери блискотіли в кабінах усмішками; здавалося, вітер розбудив-таки в усіх цих зустрічних чоловіках те, що мав би розбудити давно: оця невелика, тонка постать на мості, оця осяяна двома рум’янцями жінка полум’яніла сьогодні таким чаром, що навіть старий Смерд із паличкою і з довжелезними козацькими вусами раптом розправив плечі і сховав ціпка за спину. Вона прослизнула повз старого знову-таки як вода, війнувши синьою хвилею, і старому причулося, що в насурмленому повітрі по-весняному задзвеніла синиця. Чоловік, який зустрівся з нею у завулку, не витримав, вискочив на гору, але спинився: жінка, яка так схвилювала його в цьому тумані, була далеко, і він мимохіть згадав жінку власну і своїх славних пуцвірінчат. Броня не бачила його, але й вона не забула тонкого й гарного обличчя, так само, як усмішок шоферів і несподіваної Смердової молодцюватості. Все це навалилося на неї відразу, ніби вийшла вона з тіні на сонце – гола красуня з уже заплідненим лоном, ось що витворив з нею дивний туманець і вологий вітер, і осінь оця сутінкова з весняними синицями: тож два червінці на щоках і палючі очі її затримали ще одного чоловіка в модному плащі, з довгим волоссям і з надмірно подовженим носом. Вона звела погордливо кирпулю й пішла повз цього пінокистого молодика, як іде жінка певна себе, в якої такі чудові знадності – вона знає, як ними користуватися. Водночас і злякалася власної зухвалості: це як у тій казці про Попелюшку, подумала вона й освітила гарячим позиром ще одного чоловіка, цього разу огрядного й дебелого, але з таким поглядом, що прошив її, бідолаху, ніби шаблюками проколов. І вона знову стала маленька, безпорадна й перелякана, але від того остраху рум’янці її розклалися на дві розкішні підківки, а очі заблищали ще яскравіше; огрядний чоловік пішов, понісши її небуденний образ і красу її на споді свого трохи ожирілого серця – його послала жінка по квашену капусту, а він ніяк не міг її знайти.