Роман юрби

Потяглася рукою туди, де був умикач, пальці ковзнули по шарудявій стіні, відчуваючи пучками вклеєні в тиньк піщини; світло спалахнуло так раптово, що Броня аж похитнулася. Зачаїла дихання перед тим, як увійти до кімнати: вчувалися їй легкі, безтілесні кроки, дихання якесь чи, може, шепіт. Але то був тільки кіт, почув господиню і дряпався до неї з хати; їй же здалося, що це Той, хто лякає на самоті; Той, що зводить її; Той – білий з темним оком, невідь-хто; Той, що проганяє від неї сон і п’є з очей її сльози – вітер вологий, проти якого спасу нема!

Кіт стрибнув їй на груди, і, хоч сама привчила його до цього, мороз проповз їй по спині. Бридливо відштовхнула тваринку і та впала на підлогу, здивована й уражена; Броня відчула, що може зненавидіти це капосне створіння, має навіть хіть схопити його зажма за гриву й викинути на вітер. Кіт пішов просто на неї, вихиляючи тілом, звівши трубою хвоста і запобігливо помуркуючи. Торкнувся її чобота і вона не стерпіла, схопила його і, привідчинивши двері, викинула надвір, задихнувшись од лютого ляпаса, яким нагородив її вітер. Кіт нявкнув і зник у темряві, а Броня відчула, що в неї неживе тіло і що їй важко навіть сінці перейти. Мала набубнявілу голову, отерпла рука відчинила двері, з хати повіяло прицвілою пусткою. Засвітила світло, скинула чоботи, хустку й пальто, всунула ноги в капці і, мерзнучи вже від порогу, рушила до вітальні, де відверто гуляв вологий вітер: кватирка не була зачинена і вітер вистудив кімнату понікуди. Тоді несподівано для себе вона знову згадала Льоньку, отого чоловічка під ліхтарем у куцому пальті, котрий завзято волочив здоровенні відра. Далека, холодна й смутна всмішка торкнула її вуста, бридливо їх кривлячи. Треба було зачинити кватирку, а тоді вже – в ліжко, холодне й також вогке; вона ступнула негнучкими важкими ногами до вікна, а коли протягла руку до гачка, раптом упало на те вікно щось темне й лахмате, задерло хрупко кігтями і в темному отворі кватирки, куди неспинно вкочувалося вологе, зимне повітря, виросла чорна, хижа, оскалена котяча морда. Броня закричала і вдарила кота межи очі. Той хитнувсь у вікні і знову пропав у темряві, а вона, накинувши защібку, затрусилася від немочі й плачу.