Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Чудачка ти! – сказала Тоська і повернулася до телевізора, в якому вже виднілася перекошена фізіономія диктора – з поважним виглядом та перекошена фізіономія читала останні вісті. Тоська встала і покрутила гвинта: фізіономія перекосилася на другий бік, Тоська покрутила іншого гвинта, і фізіономія сплющилася, роздавшись набіч.
– То як, скажи мені, оті слова твої понімать? – спитала Тоська, повертаючись од телевізора. – Це, може, ти із ним уже й знюхалась?
– Та з ким? – вигукнула вражено Броня.
– А про кого ми говоримо? – насторожено на неї дивлячись, спитала Тоська.
Рипнули двері, й вони обоє здригнулися. В прочілі постав і сперся об одвірок Льонька. Тоська розтулила рота, але миттю опанувала себе.
– А води приніс?
– Мо’ спершу повечеряти даси!..
– Принесеш, то й дам! – сказала, ніби розколола колодку, Тоська – Справ-но, щоб не кривило йому морду, – хитнула вона на телевізора
Льонька підійшов, дикторове обличчя скакнуло й поправилося. Чоловік вийшов, трохи зарізко хряпнувши дверима, а Броня вже надягала пальто й запиналася хусткою. Щоки її палали, і вона навіть рада була, що в кімнаті тільки це мертве світло.
– Куди це спішиш? – Тоська засклила око. – Ми ще, по-моєму, не кончили розговора.
– Дурне ти взяла собі в голову, – печально сказала Броня. – Ні з ким я не знюхувалася й відбивати твого Льоньку не збираюся. Та й не хочу...
– Отак уже й не хочеш? – єхидно мовила Тоська – Шось мені ця сторія не наравиця!
– Дивна ти! – сказала Броня. – То кленеш його, то ревнуєш...
– Клену й ревную, бо мій! – виставила пишні кулі грудей Тоська. – Коли матимеш свого і таке стерво, й сама почнеш клясти й ревнувать. Інакше й хвоста його в дворі не стане.
– То я пішла, – мовила ледь чутно Броня. – Не обіжайся! Якось воно недобре вийшло... дурне я сказала.
– Отож-бо, – буркнула Тоська. – Це вже такі шуточки, шо лучче не нада... І лучче було б, щоб ти на чужих чоловіків не заглядалась.
– Та не заглядалася я! – вже з розпачем сказала Броня. – Це до слова мені впало.
– Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, – мовила трохи понуро Тоська. – Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.
– Кинь це, Тось, чого завелася? – кволо оборонилася Броня.
– Знаю, чого завелась, – буркнула Тоська – То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.
Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.
– І теє! – гукнула їй услід Тоська. – Щоб я такого від тебе більше не чула!
2
Броня побачила Льоньку, який тяг воду, – там був ліхтар, і Льонька в рідкому світлі, у старенькому куцому пальті і в кепці здався їй меншим, ніж звичайно. Їй стало соромно отак його розглядати, адже у цій хаті, що за спиною, відбулася така чудна, аж неймовірна розмова! Пішла на другу хвіртку, щоб не здибуватися з ним, щоки їй запалали ще більше, вона аж побігла і ледь не перечепилася через їжака, який надумав у цей мент перескочити через стежку. Вони обоє злякалися: Броня і їжак; Броня вдарила руками об хвіртку, а їжак скулився біля каменюки. Броня горіла між ночі яскравим полум’ям, вологий вітер не мав сили погасити того вогню, гнав на неї густі чорні хвилі, хотів утопити її й поховати, хотів зірвати з неї одежу, щоб залишилася тут перед ним і ніччю гола – він би запліднив її ще таке спрагле тіло. Вітер у цей мент одчував зневагу до чоловіків білого світу, які байдуже проходять мимо такого високого вогню, горнучись у пальта і притупуючи благенькими туфлями, через це він і рвонув на ній одягачку і відкинув з колін спідницю, аж присіла вона перелякано, схопившись за ту спідницю двома руками. По тілі її пройшла хвиля ослабу, вичерпаності й кволості; вуста в неї затремтіли, а голова обертом пішла – стала така немічна в цій ночі, перед цим вологим навійлом, безсоромником оцим і блудягою. Дві сльозини викресалися з її очей, і вітер розбризкав їх, кинувши віяльцями на щоки; тоді вона й зрозуміла, що там, у тому домі, який засвітив уже за її спиною вікно і дивився розкресленим на шість шибок оком, нічого особливого не сталося; вона простісінько заснула біля того телевізора, адже показували таку нудоту, і їй приснилася та неймовірна розмова Заспокоїлася від тієї думки й відчинила свою хвіртку. Вітер ударив її в спину і ввігнав у двір; він, здавалося, розсердився не на жарт, бив її вже наввимашки: по спині, по голові й по ногах. Вона заслужила цієї кари, через це й не опиралася, тільки бігла підтюпцем по темній стежці, дрібненьким винуватим крочком і хлипала, наче дитина. Вітер увігнав її в двері, стусонувши у спину і заплеснув за нею стулку. Вона опинилась у холодній вогкій тиші сіней, темній, хоч очі позич, з важким запахом зволоженого вапна, гасу й кислої капусти. Обтерла щоки обома руками, а тоді віддихалася. Хотілося їй скорчитися тут, на підлозі, сціпитися, зажмуритися, хоч навколо й так не проглянеш, і прокоцюбнути цілу ніч; хай би вона, ніч оця й темрява, змила з неї безвинну вину її, і хоч вона навіки залишиться сама, але буде спокійна й тиха і не відатиме відчайного болю, що так немилосердно зараз її стьоба.