Роман юрби

– Можна до тебе? – видихла зрештою.

– Чого ж не можна, заходь, – сказала Тоська не зовсім люб’язно.

– Не знаю, як його й сказать, – несміливо проказала Броня, червоніючи й потуплюючись. – Зустріла оце Людку і такого вона наговорила.

Тоська понуро зирнула на недавню подругу, як великий, зелений, тлустий кіт, відвернулась і підтягши стільця, сіла, заповнюючи сидіння круглими зеленими формами.

– Що ж вона такого наговорила?

– Мені аж казать стидко, – затараторила раптом Броня. – Але нє, думаю, прийду до тебе, хоч воно й неудобно, знаїш, воно так... ну, я не знаю, як це сказать таке... на вулиці почали плести, що стидко мені людям в очі дивитись.

– Що ж вони плетуть? – строго спитала Тоська.

– Та кажуть, ніби я твого Льоньку... Ну, ніби я його в тебе... ну, відбиваю. А в мене такого і в голові нема

– Так уже й нема, – відвернулася від неї Тоська.

– А таки нема, – згукнула Броня, відчуваючи, що кров приливає їй до обличчя.

– Бач, може б, і я таке подумала, – мовила Тоська і пильно зирнула на Броню. – Але по-моєму, Бронько, це ти в цій-осьо комнаті сама мені сказала що я така і сяка, і що ти його б собі забрала.. Може, й забрала б, коли б він пішов, – сказала згорда. – А то не проста вєщ...

– Але ж, Тось, Богом тобі клянусь!.. Не зманювала я його!

Броня подивилася на колишню подругу, вії її затремтіли, затремтіли й губи, і вона в цю хвилину стала така, що Тоська дозволила собі всміхнутися краєчком вуст – суперниця нікчемна

– Може, й не зманювала, – холодно сказала Тоська – Але теперички, коли люди язиками про те чешуть, а з нічого не чесатимуть, ти б до нас лучче не ходила.