Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
Розвернувся. Елла все ще стояла біля того проклятого горбика, дивилася вгору. Уже не гукала — мовчала. Знала, мабуть, що не вмовить: ні сльозами, ні криком.
Перехопив міцніше пальці, набрав повні груди повітря. Відштовхнувся щосили й — донизу.
Знову золотисте мелькання стовбурів, тугий посвист повітря, лоскітне відчуття наростаючої швидкості. Ще, здається, хвилина — і ти злетиш над землею. І горбик, позначений Еллою, невідступний, як доля.
Удар, кидок, ще удар, і крізь біль, крізь гарячий туман — радісний всепоглинаючий спалах: не впав!.. Ну, що, Ел, ми ще себе покажемо, візьмемо не одну таку гірку, а може, й вищі, дай тільки час, бо не все зразу, Ел...
Ладен був обійняти її, а вона стояла застигла, мов усе ще не вірячи, що він не лежить на снігу, скорчений од болю.
Потім ступила до нього:
— Толь...
Щось таке гаряче ворухнулося в грудях, що він, соромлячись того поруху, ввігнав палиці в сніг, відштовхнувся щосили, вигукнув:
— Ану, здоганяй!
Вперед! Тільки вперед!
Назустріч сонцю, морозу й снігові...
Щонеділі вони обов'язково вирушають за місто.
Чисте, пропечене першими морозами повітря, ліс, наскрізь пронизаний холодними променями, недоторкана снігова пелена і така тиша, що боїшся її порушити. Прогуде лише десь в піднебессі невидимий звідси літак та з глибини лісу, поміж застиглих дерев, долине якийсь звук таємничий: звір не звір, людина не людина, привид не привид — лісовий якийсь дух, в якого ми давно перестали вірити, якого зреклися, проголосивши запально, що його нема і бути не може, а він є, він лише головою покивує та посміюється в свої сріблясті вуса й бороду на нашу категоричність дитячу, він лиш поглядає лукаво з-під своїх засніжених брів: «А що ви заспіваєте, коли віч-на-віч зіткнетесь зі мною? В дикій пущі, посеред темної ночі». Ліс наче зітхне, білий сон додивляючись, і той подих одвічний так тебе всього й прониже, так і омиє, так у душу й хлюпне, наче ліс припав до твого обличчя розпашілого та й дихнув: вуста у вуста.
П'ять, десять кілометрів, все глибше й глибше в ліс, а потім перепочинок на якійсь особливо затишній галявині й підобідок — на куций студентський бюджет: ковбаса найдешевша чи сала шматок, та навпіл цибулина, та гарячий, із термоса чай,— Анатолій завжди стільки сипав заварки, що Еллі потім снились лише коричневі сни.
А там — знову вперед, і, дивлячись на енергійно націлену постать, Елла ніяк не могла позбавитись думки, як він все це витримує, але спитати не наважувалась: запитала одного разу та й ледь язика не одкусила. Так глянув на неї. Глянув і сердито сказав:
— Якщо ви ще раз, мадам, поцікавитесь моїми кінцівками, можете продавати свої лижви!
Анатолій же, повертаючись щоразу в гуртожиток (з прогулянки, з лекцій — все одно), одпа-рював ноги. В розчині марганцівки. Потім густо змазував бальзамом Вишневського.
І на лекції, й на прогулянки взував лиш вібрами. В іншому взутті він просто не зміг би ходити: згиналися б підошви. А тут: набивав побільше вати, натягав по кілька пар дитячих шкарпеток (пробував спершу одягти звичайні, підгинав, обрізав — ходити не міг. Шкарпетки збивались валками, а обрізані впивалися швом. То й додумавсь нарешті до дитячих шкарпеток: були наче на нього).
І щоночі, поки й засне, пригойдував біль.
Звик до нього й не уявляв уже, що може бути якось по-іншому. Заново вчився ходити, бігати, ковзатись на лижвах, підійматися в гори й спускатися донизу. Він освоював цю нехитру науку з такою затятістю, наче від цього залежало, жити йому чи не жити. І не дозволяв собі й на хвилину розслабитись.
Щоранку, після обов'язкової зарядки й холодного душу, причісував перед люстром своє непокірне волосся. Причісував і сам себе запитував:
— То як, мужик, не здаєшся?
«Мужик» усім своїм виглядом засвідчував, що й не подумає здаватись.
Енергійно — тільки так! — взувався і полишав гуртожиток. До пізнього вечора. Хоч як не боліло. Хоч як не хотілося іноді роззутись і глянути, що там з ногами.
Мав попереду визначену твердо мету: знову піднятися в гори.
В першу чергу — на Ключевську. Пройти тим самим маршрутом, яким підіймалися з Берсеньє-вим.
Рішення це прийшло після випадкової зустрічі з батьками Володі.
Минуло півроку, як він повернувся з Камчатки. Позаду лишились важкі розмови з слідчим: батьки Володі таки подали на нього до суду. Певну роль зіграв тут і Пашка: комусь десь ляпнув, що в усьому винен Анатолій. Наче той був хворий, усім це видно було. Анатолій же взяв і погнав Володю в гори. Чутка покотилась, обростаючи все новими деталями, поки й докотилась до зламаних горем батьків.
Прибіг Пашка, клявся, бив себе в груди: