Вершини

За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:

— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.

І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:

— Поживем — буде видно.

Наче оте: «Я не повернусь» стосувалось і його.

А може, таки й стосувалось?

Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!

— Толь, ущипни,— тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню.— Це насправді чи сниться?

— От заробиш од Якубенка по морді — проснешся! — відповів Анатолій.

Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:

— Не боїшся?

— Чого?

— Що вона тебе спалить?

Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.

Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.

І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під час першої ж зустрічі строго сказав:

— Мушу вас повідомити, що батьки Берсеньєва порушили проти вас судову справу. Вони звинувачують вас у смерті свого сина.

Отак: ні більше, ні менше.

І, може, Анатолій сам винен у тому, що слідчий розмовляв з ним підкреслено сухо: одразу ж наїжачившись, відповідав сердито та уїдливо.

Аякже: він силоміць погнав усіх на Ключевську! Льодорубом. І примусив ночувати проти неба. Щоб обморозились. Він просто дивується тому, що помер лише Берсеньєв.

Чому таким тоном з ним розмовляє? Бо інакше не вміє. Таким уже народився, товаришу слідчий...