Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
Я не повірив Анатолієві, коли він сказав, що рівно через рік не тільки піднявся на Ключевську, а й пройшов найскладнішим маршрутом по вершинах ще трьох вулканів: Авачинського, Коряк -ського й Каменя. Не те що не повірив, я не міг не вірити тому, що розповідав Анатолій, бо за кількарічне знайомство мав змогу переконатись в його якійсь іноді аж жорстокій правдивості: в усьому, в найменших дрібницях, з будь-ким, незважаючи на вік, чини та посади, в правдивості навіть тоді, коли вона йому була явно на шкоду,— кам’янів лиш обличчям та очі загорались особливо чорним вогнем... За ці роки я ні разу не спіймав його на фальші, тож не мав жодного права йому не вірити; а все ж якийсь сумнів весь час ворушився в мені, бо я не міг забути, якою дорогою ціною дісталось йому оте перше сходження на Ключевську, а тут же — чотири вулкани підряд, чотири найскладніші маршрути, знову взимку, знов на морозі й вітрі, та до того ще й з ногами скаліченими, які не встигли й залікуватись як слід! Та й ще на чолі великої групи: чотири дівчини і п'ятеро «мужиків», значна частина яких підійма-
лася вперше... Тут уже забудь про свій біль, не дай прорватись назовні найнепомітнішою гримасою: вісім пар очей дивляться на тебе, вісім пар рук, вісім пар ніг повторюють кожен твій рух, йдучи слід у слід за тобою.
Як йому це вдалося? Як він на це зважився?
І, до кінця змучений сумнівами, я відчув, що втратив право на розповідь. Про те, як вони прилетіли на Камчатку, вирушили в крижаний свій похід.
Тож надаю слово Анатолієві: отим скупим записам, які я похапцем робив у наметі, в Зор-Бурулюкові, на висоті чотири тисячі двісті. Вночі, при тьмяному світлі однієї лампочки, коли я писав майже навпомацки, похапливо кидаючи рядок до рядка, з надією пізніше впорядкувати безладні ці записи. А тепер подаю їх, не міняючи й слова.
«Рівно через рік — на сходження.
Перший — Авачинський вулкан, найлегший маршрут. Щоб себе перевірити.
Дуже важко було спускатись донизу. Підошви, як ноги не ставив, згинались. П'ятка провалювалась, а носок ні. Йшов останній, щоб не бачили.
На Корякський: маршрут 2-А, для значкістів. У зв'язці льодоруби, кішки. Піднялись на вершину.
Економив запас терпіння.
Склали тур, як і на Авачинській, свою записку лишили, а попередню забрали.
Наростала впевненість у власних силах.
На Камінь,— по фірну, два кілометри гребенем. Хода в три такти: загнав льодоруб, носком з усіх сил у фірн, другим носком, тоді знов льодоруб.
Щоразу наче бив щосили босою ногою об камінь.
Йшли вже шість днів, з'їли все, лишилось на один сніданок. Радилися: підніматись на Камінь чи послати когось за продуктами? Вирішили: підніматись! О другій ночі — підйом, о четвертій — вихід.
О третій пополудні зійшли на вершину. Сніжок посипавсь, блискавки й грім. Спуск: дуже круто, фірн — як крига, спиною до схилу, ногу на всю підошву і з усіх сил — льодоруб.
Вітя поставив ногу боком, полетів головою донизу. Затримавсь на репшнурові.
Коли вийшли на сніг, всі розв'язалися. Плювати на те, що немає продуктів!
Що з моїми ногами було... Суцільний біль.
Пішли на перевал між Каменем і Ключевською, напнули намети, послали за продуктами.
День відпочивали-раювали.
На другий день — знову на Камінь, маршрутом 4-А, найскладнішим. Суцільна крига. Забивали гаки. Гребінь гострий, як ніж.
Сходження, яке аси робили за двадцять годин, ми — за тринадцять.
Стали спускатись.
Вітя знову зірвався, полетів головою донизу. Я ще хотів запитати: з чавуну вона в нього, чи що?
Попередив:
— Якщо ще раз зірвешся — поїдеш додому!
Більш не зривався.
Камінь — чотири тисячі сімсот шістдесят. Найскладніший маршрут...
Зробили...
Тепер нічого не страшно!
Піднялись на Ключевську. Сонячна погода, чудово видно кратер. Виклали піраміду з каміння, закріпили пам'ятну дошку (коли загинув Бер-сеньєв), понікельований льодоруб.
Знайшли пам'ятну дошку на честь століття з дня народження Леніна. Постояли.
Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб — суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий — ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.
Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.
Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.
І тут Вітя — за нею. Прямо у жолоб, на кригу.
Як збіг донизу — не пам'ятаю.
Застряли внизу, в пухкому снігу.
Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче...»
Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:
— Чого вона плакала? Забилась?
— Можливо,— відповів Анатолій.
Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри: