Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
Бо йому вже здавалось, що він лежить без ніг.
Рвонувся на ліктях, глянув і впав. Все попливло, закружляло нудотливо, і він, щосили стуливши повіки, видушив гарячу, як вуглина, сльозу: ноги були на місці!
Потім знову звівся на лікті. Ворухнув одною стопою, другою, якісь огризки ворухнулись у відповідь, напинаючи простирадло, і біль, звичний біль враз ожив і, оживши, заструмував вогнем у коліна, у стегна, і він так зрадів тому болеві, що розсміявся уголос: ноги йому таки зберегли!
А потім мучивсь, як ще ніколи, здається, не мучився: ноги наче мстили за те, що він їх надумавсь обрізати, і з кожною годиною, з хвилиною кожною боліли все дужче. Все тіло взялося криваво-червоними плямами, понабрякали повіки, заклало ніс, горло, він став задихатися. Крізь вузенькі щілини, крізь червоний туман ледь бачив, як метушились довкола постаті в білому, якісь нереальні, потойбічні голоси добивалися до нього, щось наполегливо питаючи, потім губи йому розвели, вставили тверде й кругле — і з шипінням, з свистом, розпрямляючи зведені судомою легені, полилась прохолода. Він її пив і все не міг напитись.
— Треба зняти кілька швів,— долинув голос, і той голос був дуже знайомий, але Анатолій ніяк не міг пригадати, де його чув.
— Кілька?
— Давай.
Затріщало в ногах; щоб не застогнати, він щосили вп'явся зубами в мундштук.
— Може, ще кілька?
— Можна.
Потім йому казали, що в нього почала розвиватись гангрена.
— В сорочці, вважай, народився: з того світу витягли.
В сорочці чи не в сорочці — то ще як сказати! Але якщо вже повернули у цей світ, то вчепися у нього зубами й не відпускай, і коли Анатолія перевели в загальну палату й Іван Андрійович
дозволив опускати потихеньку ноги додолу, він сказав сам собі, що з першого ж разу дійде до дверей. Сам, без жодної помочі.
Діждавшись, поки лікар вийшов з палати, сів, скинув з ніг простирадло.
Ноги були оббинтовані старанно, він уже мав час їх роздивитись — під час перев'язок.. Іван Андрійович свого слова дотримав — лишив, що зміг, і черевики таки, мабуть, будуть триматися. Він ще походить, що б там не казали, і треба починати зараз, негайно, не марнуючи й секунди.
Отже, так: опустить спершу ноги...
Вони на очах почали набрякати, гаряче наливатись свинцем.
Болить? Вже дуже болить? Нестерпно болить? А ти як хотів, щоб не боліло? Тоді лягай, лишайся калікою!
Встати!
Ось де справжній біль! Ось вони, ягідки!
Витримаєм! Зціпимо зуби й витримаєм!
Бинти враз взялися червоним.
А ти чого чекав? В мені ж кров — не водиця! І годі дивитись униз! Прицілься на двері й — бігом!
Добіг, ухопився за ручку й одразу ж примусив себе одірватись од неї. Боявся — прикипить долонею.
Бігом назад! Бігом, поки не втратив свідомість!
«Божевільний!» — зойкнуло ліжко, коли він, добігши, упав. На подушку, на спину, з усього маху, наче у воду. І чи то застогнав, чи то посміхнувсь: «Переміг!»
— Толь!
Дахін в усі очі дивився на підлогу.
Одірвав од подушки голову, подивився й собі.
На підлозі, від ліжка до дверей і знову до ліжка, відпечатались криваві сліди.
— Може, обійдемо?
— Чому? Гірка ж зовсім дрібничкова!
Хоч сам у душі ще вагався: досі ходив лише по рівному. Але скільки по рівному човгати? До яких пір ти себе жалітимеш?
— Ел, доганяй!
Присів, відіпхнувся, помчав. Все швидше, швидше — між високими соснами, що так і мелькали золотистими стовбурами.
Невеликий горбочок виник раптово, як замаскована міна. Удар, кидок, гострий пронизливий біль. Точнісінько так, як отам, на Ключевській. Сосни гойднулись то в один бік, то в другий.
— Я ж казала! — Елла, що вже поруч, замалим не плаче.— Давай допоможу.
— Відійди.
А що вона все ще хотіла взяти його попід плечі, закричав зовсім уже люто:
— Кому сказав, відійди!
Похмуро, на неї не дивлячись, звівся, взяв палиці, обтрусив сніг. З ненавистю глянув на горбик, що знову зачаївся невинно. Стис губи, повернувсь, подерся догори.
— Толь, ти куди?
Не відповів. Всього себе зосередив на кожному кроці, «ялинкою» вивертаючи ноги, щоб не їхали донизу лижви. Все більш мокрішали ноги. «Знов крові назбирається!» Щоразу після отакої прогулянки хоч викручуй шкарпетки.
Жарко. А гірка не така вже й низенька! Добре б перепочити, та Елла дивиться в спину.
«Ні, мадам, не діждетесь!»
Нащо він її щоразу з собою бере?
— Толь! — знизу благально.
Не оглянувся. Ставив лижву за лижвою, видираючись вгору.
Ось нарешті й вершина. «Вершина!» — усміхнувся зневажливо. А що, для нього — вершина! Ельбрус, пік Комунізму, Джомолунгма. «Еверест— дев'ять верст». Хоч претендуй на медаль.