Північний вітер

RE:

Агов, Лео! Вас що — зненацька заціпило?

П’ять хвилин потому

AW:

Ні, Еммі, я міркую.

Десять хвилин потому

RE:

О, тоді нічого хорошого з цього не буде. Здогадуюся, про що саме Ви міркуєте. Лео, давайте зустрінемося! Давайте не втрачати можливо останнього слушного моменту. Чим Ви ризикуєте? Що Вам втрачати?

Дві хвилини потому

AW:

1) Вас.

2) Мене.

3) Нас.

Сімнадцять хвилин потому

RE:

Лео, у Вас панічний страх перед фізичним контактом. Ми побачимося, ми сподобаємося одне одному і розмовлятимемо одне з одним так, як завжди розмовляли, тільки цього разу «в реалі». Ми відчуємо, наче давно одне одного знаємо. Вже за годину ми й не уявлятимемо, як було до того, як ми одне одного побачили. Ми сидітимемо за маленьким столиком у італійському ресторанчику. Я на Ваших очах їстиму спагеті з песто (А можна мені ліпше з вонголе[9]?) А ще я повертатиму голову і створюватиму порух повітря, який Ви відчуватимете, любий Лео. Нарешті це буде справжній, фізичний, реальний, антивіртуальний порух повітря!!!

Півтори години потому

AW:

Еммі, Ви не Мія. На Мію у мене не було жодних сподівань, як і в неї на мене. Я і Мія розпочали зі знайомства, як це часто буває, коли двоє людей зустрічаються. У нас із Вами, Еммі, все по-іншому, адже ми стартували від лінії фінішу, тож у нас є лише один напрямок руху — назад. Ми прямуємо до великого розчарування. Ми не можемо жити так, як пишемо. Ми не можемо замінити ті образи, що ми одне одному створили. Буде справжнім розчаруванням, якщо Ви не схожі на Еммі, яку я знаю. А воно так і буде! Ви будете пригнічені, якщо я виявлюся не схожим на Лео, якого Ви знаєте. А воно так і буде!

Після нашої першої (і єдиної) зустрічі ми відчуватимемо протверезіння, інертність, як після ситного обіду, що виявився не до смаку, хоча ми його пожадливо чекали й місяцями готували. А тоді? Що тоді? Нічого. Кінець. З’їли. Робити вигляд, що нічого не було? Еммі, тоді у нас перед очима буде розкрите, звільнене від чарів, розчароване, розламане відображення одне одного. Ми більше не знатимемо, що писати. Ми більше не знатимемо, навіщо писати. І колись, згодом зустрівшись ненароком у кав’ярні чи метро, ми намагатимемося одне одного не впізнати, недогледіти, одне від одного хутко відвернутися. Нам буде соромно від того, що сталося з нашим «ми», що від нього залишилося. А нічого не залишилося. Просто двоє чужих людей зі спільним минулим, якому вони дозволили себе обманювати.

Три хвилини потому

RE:

Так, а щодня вимирають сотні видів тварин.

Хвилину потому

AW:

Це Ви до чого?