Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
— Тобто?
— Лівою рукою. Вона праворуч від водія сиділа. Правою ближче. А чоловік чомусь лівою потягнувся, — Ольга вмостилася зручніше. — Коли очуняла, була вже в якомусь будинку. Обстановка дорога, але стандартна, ніби не живуть постійно, тільки навідуються. В голові в неї шуміло, не могла мені описати іншого мужчину, який був там із нею. Говорив суворо, наче батько. Проводив, каже, виховну роботу. Мовляв, не можна так, треба себе поважати. Але вів себе дуже пристойно, навіть лагідно. Коротше кажучи, Машка з ним переспала тоді. Кілька разів. Раз він одягав презерватив, потім не схотів, а їй на той момент було вже по цимбалах.
— Заплатив?
— Чекала, що спитаєте. Сама поцікавилася. Машка сказала — ні. Бо вона не повія, зі слів того благодійника. Пішов, залишив саму. Вона переночувала. На ранок приїхав той, лівша. Вона могла їхати, куди хоче, він підвезе. І більше щоб жодних спроб вийти на панель, бо знайде й зробить боляче. Не хоче — може лишитися тут, перевести подих, відпочити, подумати. У квартирі все було, їжі повний холодильник, спиртне. Вона вирішила лишитися, і до ночі себе заливала. Наступний день відходила, відкисала в ванні. Якось виспалася. Так три дні минуло.
Кобзар потер неголену щоку.
— Це повторювалося?
— Ні. Машка сиділа в Бучі, щось намагалася робити, шукати. А за місяць показала мені тест: вагітна.
— Батьки знали?
— Дізналися. На все свій час. Спершу сказала — робитиме аборт, цього не вистачає ще. Але мала телефон того, ліворукого. Набрала його, бо гроші ж треба. Потім їй передзвонив той, інший чоловік...
— Батько дитини.
— Ага. Попросив приїхати в Київ. Її там обстежили з голови до ніг у різних дорогих лікарнях. Машка виявилася здоровою, як ніхто. І той чоловік домовився: аборту не буде, має народити. Все бере на себе, хай не хвилюється. Готовий утримувати її та дитину.
— Справді, наче голлівудське кіно, — визнав Олег.
— Тільки нема хепі-енду, — Ольга сумно посміхнулася. — Батьки Машчині й без того в Бучі не приживалися. Погавкалися з родичами, зібрали манатки, повернулися до себе в Ровеньки. Я їх розумію. Сама така.
— Яка — така?
— Живу, де є дах над головою, — пояснила. — А Маша перебралася до мене. Не буде ж у родичів кантуватися зі своїм животом. Тільки ж ще до Нового року зібралася й переїхала в Київ. Благодійник слова дотримав. Поселив на квартирі, давав якісь гроші. Народила минулого року, але робили кесарів розтин, щось не так пішло.
Знаю — ледь не зірвалося в Кобзаря з язика.
— Більше Машка сюди не приходила. Присилала фотографії малої Аньки. Дзвонила що далі, то рідше. Я теж закрутилася, бачте, своїм справам дати б ладу. Але...
— Але — що?
— Вона з’їхала з тієї хати. В лютому. Вважайте, місяць тому. Нікому нічого не сказала. Мені Алька дзвонила, питала, чи не в мене Маша.
— Хто дзвонив?
— Алька. Аліса. Ім’я таке. Зайцева Аліса, подружка її. Вона себе Еліс просила називати. Теж з Луганщини, здається, навіть із самого Луганська. Минулого року Маша взяла її до себе туди, на квартиру, пожити. Разом веселіше, та й з дитиною самій важкувато. Благодійник давав гроші, крутися, дівко, як можеш.
Нова дівчина з Донбасу в цій історії.
Все розростається, мов снігова куля.
— Так що з Еліс?
— Нічого. Жили-жили, потім раз — Алька на вулиці. Я її, між іншим, в очі не бачила. Маша про неї багато говорила, телефоном спілкувалися, могла взяти трубку замість Машки. Тому набрала мене.
— Нічого не пояснила?
— Ні. Я місця собі не знаходила. Не так за Машку, як за малу переживала. Коли знову Аліса озвалася: все нормально, Мері знайшлася, розрулюють якусь ситуацію. Живе вже в іншому місці.
— Ви намагалися дізнатися, що там сталося?
— Говорила після того з Машею. Один раз. Вона плавно зістрибувала з теми.
Потроху складав у голові цілісну картину.
Інтуїція підказувала: ще чогось бракує, якогось шматочка.
— Ця Аліса... Еліс... Вона жила разом із Мері та дитиною на квартирі, куди Марію як матір своєї дитини поселив той, кого ви назвали благодійником. Так? — Ольга ствердно кивнула. — Не знаєте, за який клям жила сама Еліс? Чи висіла на Марії?
— Та ну! Алька сама не хотіла так. Роботу простіше знайти, якщо маєш, де жити. Еліс не збиралася стирчати там вічно. Маша сама запропонувала на перший час. Обмовилася, що направила подругу в один благодійний фонд, де переселенцям помагають.
Ну, ось і приїхали.
— Що за фонд?
— Назву раз почула. Воно мені треба, в голові не тримаю. Називається якось так... Забула... Схоже на моє ім’я, від Олі...
— Ольвія?
— Точно! — вперше за весь час сумної розмови дівчина розпливлася в посмішці.
13
Повернувся в Київ глибоко по обіді.
Той самий шофер довіз до станції швидко, але в розкладі електричок трапилося вікно. Поки шукав потрібну маршрутку, час спливав. Перед відправленням набрав Віру, не встиг нічого сказати, відразу почув вигук:
— Ви де?
— Їду вже назад. Є новини.
— У мене теж. Підберу, де скажете, часу дуже мало.
Відчувши, — замісилося щось серйозне, — Кобзар пошкодував, що не на машині. Плюнув, знайшов таксиста, домовився за вісімсот гривень до Святошина. Знову не розрахував: за Білилами на трасі стали в затор, їх обганяли електрички, Олег скреготав зубами й тихо матюкався.
Нарешті доїхав. Віра чекала з машиною під мостом, як домовилися. Щойно Кобзар зачинив дверцята, мовила:
— Ваш ліворукий — Тимур Нагорний, — додала після паузи коротке: — Він убив Мері.
Олег нервово реготнув.
— Що таке? — спитала з подивом.
— Серед усіх ліворуких Києва про нього чомусь не згадав. Хоча мусив би, знаю давно й добре. Працював спершу в одному кабінеті, потім — під началом. Лох я, Віро. Ціна мені — копійка. Все ж очевидно, на поверхні.
— Ніхто не лох, — спробувала заспокоїти. — Олеже... Лилику... Ліворуких менше, але все одно багато. Не маєте знати кожного. Я — тим більше.
— Але не всякий шульга затинається. Віро, я повинен був здогадатися відразу! — Кобзар стукнув кулаком по коліні.
— Нічого б не дало, — відмахнулася вона. — Днем раніше, днем пізніше.
— Для мене години важать багато, не дні! — гаркнув Олег, зрозумів — перебір, трохи заспокоївся. — Гаразд. Ви звідки знаєте?
— Бачила його сьогодні.
— Кого?
— Нагорного. Говорила з ним і Веригою-старшим.
Кобзар повернувся до Віри всім корпусом.
— Де ви бачилися?
— Та що з вами? В офісі Вериги. Подзвонила, домовилася...
— А він викликав на підмогу Нагорного! Віро, про що ви говорили? Для чого взагалі туди попхалися?
— Прикрутіть звук, — погляд став холодним. — Я веду слідство, не забувайте. В мене був привід завітати до Вериги на розмову. Трошки натягнутий, але тим не менше... Не чекала зустріти там ще й Нагорного. Бачте, все зліпилося.
Кобзар потер підборіддя.
— Ніколи не бачив Анатолія Веригу. Уяви не маю, що за один. Зате чудово знаю, наскільки небезпечним може бути Нагорний. Даремно його на такі розмови не гукають.
— Формально Тимур Нагорний — не лише керівник охоронної фірми «Яструб», а й начальник департаменту безпеки «Товариства Фінансів та Промисловості». Два в одному. Верига фінансує структуру, яка його ж береже.