Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
— І викликає свого головного сторожового пса до себе, домовившись про зустріч із слідчою. Яка шукає серійного вбивцю.
— Знайшла.
— Лише припущення. Але хай так, — погодився Олег. — Ви підозрюєте Андрія Веригу. Думаєте, тато нічого не знає про синові вибрики? Може й ні. Зате нам із вами точно відомо: Марію Запорожець у моїй квартирі вбив той, хто намагається наслідувати серійника. Його виказала ліва рука. Цей же шульга, зі слів буфетниці Зої, підвів Мері до мене. Новина: ліворукий чоловік позаминулого літа з невідомої мені причини не дав цій дівчині пуститися берега. Натомість звів із чоловіком, швидше за все — своїм діловим партнером чи навіть босом. Від нього Мері завагітніла, він же утримував її з дитиною до лютого цього року. Ви вірите, що ми говоримо про двох різних шульг?
Вірин погляд ожив, спалахнув.
— Давайте тепер спочатку й по порядку.
— По дорозі.
— О’кей.
Запустила мотор.
Рушили.
Кобзар зосередився, зібрався з думками.
— Четверо дівчат вбито й спотворено. Всі вони залишали свої дані, включно з фотографіями, в благодійному фонді «Ольвія». Цей фонд заснував позаторік мільйонер Анатолій Верига. Він же утримує команду професійних охоронців, яку зібрав колишній офіцер міліції Тимур Нагорний. Репутація в нього та ще, як і в його підлеглих — колишніх «беркутівців». Є всі підстави вважати: саме Нагорний убив Марію Запорожець. Так само можна припустити з мінімальною похибкою: Нагорний знає, що дівчат убив і вчинив наругу над тілами Андрій Верига, син його шефа. Якого — тепер увага, Віро! — він має охороняти так само, як батька і бізнес батька. Зв’язок очевидний?
— Так, — вона дивилася на дорогу, міцно й впевнено тримаючи кермо.
— Це одна лінія, яка, на перший погляд, безпосередньо не стосується вбивства Мері. Тут своя історія. Не так голлівудське кіно, як індійське. Нагорний знає Марію Запорожець давно. Ще до того, як створилася «Ольвія». Він також в курсі, від кого в неї дитина. Наголошую: Мері жодного разу не зверталася до «Ольвії», її даних у їхній базі немає. Для чого, коли дівчину утримують, бо хтось зацікавлений, аби вона викохала цю дитину. У неї все було на мазі до цього лютого. Раптом щось пішло не так, і Марія зникає з дитиною.
— Стоп, — Віра обійшла на проспекті машину, яка їхала, на її думку, надто повільно. — Не зникла. Нагорний спілкувався з нею. Отже, дівчина не ховалася.
— Гм, — Кобзар пожував нижню губу, раптом осяяло: — Він мусив її чимось купити. Або — вона його. Тобто їх. Справа в дитині. Дівчинка Анна, вочевидь, дорога хазяїнові Нагорного.
— Так-таки хазяїнові?
— Означимо його так. Думаю, суть відповідна, — Кобзар напружився, намагаючись не збитися з плину думок. — Поки не розумію свого місця в цих розкладах. Але напевне Мері пристала на план Нагорного й опинилася у мене вдома в обмін на спокій для дитини. Щоправда, немає смислу її вбивати. Бо ж тепер невідомо, де Анна, — він труснув головою. — В цій точці заплутався.
— Лишимо поки. Все?
— Майже. Зрозумів тепер, чому вбили Головка. Він раніше за нас із вами вирахував Нагорного. Чому відразу не сказав? Бо збирався щось там перевірити. Оця перевірка розшифрувала Артема. Його застрелили, при цьому вкотре підставивши мене. І в обох випадках стріляв професіонал.
— В обох?
— Ось тут перший раз, — Кобзар кивнув за вікно, вони саме минали парк Політехнічного інституту. — Міг думати на Нагорного. Та швидше за все, діяв хтось із «яструбів». Тобто, — кривий усміх, — «беркутів». Професійна підготовка дозволяє.
— Логічно.
— І нате маленьку вишеньку на тортик. Мері одного разу пустила до себе пожити якусь Алісу Зайцеву, товаришку по нещастю. Теж втекла від війни, осіла в Києві під крилом приятельки. Саме Марія Запорожець направила подружку до «Ольвії». За якийсь час почалися ті самі проблеми, що змусили Мері хапати дитину й тікати з теплого забезпеченого кубла.
Віра клацнула язиком.
— Всі шляхи ведуть до «Ольвії», — простягнула Олегові смартфон. — Інтернет працює. Зайдіть на їхній сайт, пошукайте дані Аліси Зайцевої.
— Еліс.
Що?
— Так себе називає.
— Ой, заради Бога!
Поки Кобзар порпався в мережі, їхали мовчки. Тим часом вологі березневі сутінки поволі оповивали місто.
— Є!
Віра скосувала на дисплей.
— Нічого так. Симпатична. Контакти лишила?
— Написано: адреса змінюється. Номер телефону мені Ольга дала. Цей самий.
— Заздрю вашій легендарній пам’яті.
— Не така вже й легендарна. Он як із Нагорним невдало вийшло. Ми зараз куди?
— Додому, — прозвучало буденно, мовби Кобзар теж їхав до себе. — Є інші плани?
— Знайти Еліс. З нею останньою спілкувалася Мері. Має знати щось про Анну. Взагалі, мусила б багато на що пролити світло.
— Наберемо її вже з дому. Сядемо стаціонарно. Далі — по ситуації.
— Приймається, — Олег повернув телефон.
Зробили, як завжди. Кобзар вийшов раніше, почекав трошки, перекурив. Вирішив переконатися про всяк випадок, чи Віра вже на місці. Набрав її — на цей телефон йому ніхто не міг дзвонити, номер не показувався.
— Ви де? — той самий стривожений голос, тільки тепер в ньому чулися ознаки паніки.
— Віро, я...
— Олеже, швидше сюди! — і вже не стримуючись: — Бігом же, ну!
Не схоже на Віру Холод.
Не її характер.
Проминув консьєржку, назвавши номер квартири й прізвище мешканки. Викликав ліфт. Згори зійшов чоловік із собакою. Пропустивши його, Кобзар зайшов. Витягнув пістолет, щойно зачинилися стулки.
Вона чекала на поверсі.
— Там, — мовила тихо, показуючи в бік своєї квартири.
Відсторонив її плечем.
Уже не ховав зброю.
Скрадливо наблизився до дверей.
Прочинені.
14
— Тихо, — сказав сам до себе.
Озирнувся, зиркнув на Віру, повторив тепер уже їй.
— Тихо. Стійте на місці.
Вона кивнула, і Кобзар виставив дуло перед собою. Лівою рукою обережно штовхнув двері. Отвір поширшав, всередині було темно. Затамувавши подих, Олег копнув двері тепер уже носаком. Ступив усередину, тримаючи пістолет перед собою обома руками.
Його зустріла тиша.
— Хто тут? — гукнув неголосно, не почув відповіді, повторив уже гучніше: — Хто тут? Вилазь!
Знову мовчанка.
Пошукав і знайшов вмикач. Натиснув. Жодного результату, світла не було. Постоявши трохи, знову перехопив зброю двома руками, ступив уперед. Нога роздушила тонке скло. Кобзар завмер, нашорошив вуха. Не почувши руху, крок за кроком рушив далі вглиб помешкання.
Перед ним темніла кухня.
Пильнуючи розчахнуті двері в залу, Кобзар пройшов далі, ввімкнув світло й тут.
Марно.
Спробував ще кілька разів, зробив мимоволі ще крок. Під підошвою знову хруснуло.
Той, хто побував у квартирі, викрутив лампочки й розбив їх об підлогу.
Світло лишилося тільки в коридорі.
Олег повернувся назад, зайшов до зали й отримав той самий ефект: світло не засвітилося, бите скло під ногами. Спальню міг не перевіряти, та пройшов і туди. Аналогічно.
І ще.
Тут світило ззовні, уже горів ліхтар на вулиці. Вистачило, аби побачити повний розгром. Одяг та білизну з шафи вивернули на підлогу, постіль на ліжку зібгали. Передчуваючи, що побачить у залі, однаково пройшов і туди. Очі нарешті звикли до темряви. Досить, аби роздивитися потрощений скляний столик.
Ноутбука теж не побачив.