Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
— Бачте, — відповів Севілла, забравши з плеча руку, — я не захоплююсь нею. Але міркую так: я обирав президента Сполучених Штатів, і той В’єтнам хай буде на його совісті. А мій клопіт — це дельфіни. Кожному своє.
— Але якщо президент веде згубну політику в Азії?
— На мою думку, — відказав Севілла після коротких роздумів, — я не маю необхідної інформації, щоб судити про це. Що сказали б ви про президента, якби він раптом зайнявся електронікою, не маючи для цього відповідної підготовки?
— Але тут не так уже й складно. Коли уважно читаєш газети, то багато речей впадає в око з приводу В’єтнаму.
Майкл, засунувши руку в кишеню, зніяковів. Чи, бува, не зайшов він надто далеко? Схоже було на те, що він дає урок Севіллі й ставить себе йому в приклад.
— Так, я знаю, — мовив Севілла, — що ви дошукуєтесь істини. І, можливо, ви маєте рацію. А мені не вистачає часу. Далебі, я не можу дозволити собі таку розкіш — цікавитися зовнішньою політикою Сполучених Штатів.
– І навіть тоді, коли вона приведе до третьої світової війни?
— О, ви перебільшуєте, — вигукнув Севілла. — Ми ще не дійшли до цього.
Майкл промовчав, бо почував себе ніяково. «І цей Севілла також гне туди. Який нікчемний світ! — мислив він з гнівом. — Всі ми негідники, ось що!»
— Мене непокоїть Іван, — мовив Севілла, — й не знаю, що мені робити.
Майкла пойняло якесь почуття іронії. Йшлося про Івана. Світ на грані загибелі, а тут цікавляться мовою дельфінів. А втім, чи є підстави для іронії? Адже саме його обрав Севілла, щоб признатися про своє скрутне становище. Щирість визнання, сердечне довір’я, відсутність пихи. Вони були такі близькі один одному, хоча політичні переконання мали надто різні. «Ох, як хотілося б мені переконати його», — подумав Майкл, і знову зажевріла в ньому надія.
— Може, варто розлучити Івана з Бессі, — порадив трохи розгублено Майкл, бо відчував, що Севілла чекав на його відповідь.
Той мовчки ступив кілька кроків.
— Я мислив про це. Й скажу навіть, що таке рішення найвірогідніше. Але не вдамся до нього. — Відтак Севілла докинув: — Може, ви вважатимете моє почуття не гідне дослідника, однак таке рішення здається мені надто жорстоким.
У єдиній кімнаті бунгало, якого найняв Севілла, не було кондиціонованого повітря. Але кімната провітрювалася крізь віконні прогони, розміщені один навпроти одного — з боку скелі й з боку моря, — де замість шибок стояли драниці з червоного дерева, що оберталися то в один бік, то з другий — залежно від потоку повітря. Голуба завіса з великими клітинами затуляла від сторонніх очей усе, що робилося в домі. До речі, архітектор, що споруджував цей будинок, не обмежився тільки тим, що замість шибок застосував драниці, аби помешкання постійно провітрювалося. Жодна з чотирьох стін не сягала аж до даху: під піддашшям зяяла щілина на сорок сантиметрів, крізь яку надходило свіже повітря. Сам будиночок за архітектурою був теж не менш химерний. Він височів на бетонованій плиті, що лежала на залізних брусах, перекинутих, як місток, між двома стрімкими прибережними скелями. Ця плита повисла на висоті двадцяти метрів над кам’янистою бухточкою, до якої збігали вирізані в скелі сходи. Отже, будиночок повис посередині між дном бухточки й верхівкою скелі, тому доводилося лишати авто в будочці біля шляху й через ворота між двома велетенськими стрімчаками спускатися вниз метрів зо сто крутою стежкою. Сюди можна було дістатися тільки цією стежкою, й, очевидно, меблі до цього будиночка спускали зі скелі на мотузках. Навколо бетонованої плити височіла металева огорожа, від чого здавалося, що ти перебуваєш на палубі корабля.
— Коли подумаю, — промовила Арлетта, заломивши руки й зіпершись плечем на Севіллу, — що під нами двадцятиметрова безодня, мене холодом обдає.
— Ні, ні, не кажи цього, — заперечив Севілла. — Прецінь, мене й спокусив фортечний вигляд цього будиночка, інакше я не обрав би його для нашого відпочинку. До того ж у ньому немає шибок.
Вона подивилася на Севіллу.
— До чого тут відсутність шибок?
— О, — усміхнувся Севілла, — це багато значить. До будинку прилетіла чайка й повисла в повітрі.
— Я запитую себе, навіщо вона прилетіла сюди? — мовив Севілла. — Адже тут вона самотня.
— Гадаю, що з берегової ущелини віє висхідний вітерець, і їй подобається, коли він несе її до моря, — зауважила Арлетта. — Певне, то велика втіха для неї.
Арлетта підвела до Севілли своє по-дитячому лагідне обличчя, і він пригорнув її. Дівчина вміла принадно танути в обіймах.
— Може, спершу поведемо мову про речі поважні? — сказав Севілла хриплим голосом.