Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
— Атож, — відказала Лізбета, — такий рухливий, що й розмовляти більше не може! Сьюзі, ти не годна заперечити, що він ось уже два тижні не промовив жодного англійського слова.
— Не перебільшуй, — озвався Пітер. — Іван чудово зрозумів, що ми називаємо його дружину Бессі, й він її кличе «Бі».
— Я не чула ні разу, аби він її називав Бі.
— А я чула, — заперечила Сьюзі. — І коли б ти не вирішила наперед, що експеримент не вдався, то теж почула б.
— Гаразд. Він зве Бессі Бі. Браво, який поступ! Одне слово. Іван промовив одне слово за два тижні. Але ж до появи Бессі — перепрошую, Бі, — він вимовляв їх щоденно по сорок.
— У цьому є щось іще тривожніше, — докинув Боб, випроставши руку й зіпершись на стіну. — Ми всі помітили, що зараз Іван відмовляється від будь-яких контактів. Не хоче більше гратися, навіть відповідати на оклик. А коли ми спускаємося в басейн, він кусає нас за ноги.
Мовчання. Коли Боб говорив, то в його голосі завжди бриніла театрально награна нотка, від чого всі ніяковіли.
— Мені здається, що Іванова реакція цілком задовільна, — зауважив похмурий Майкл. Опустивши голову на груди, він ні на кого не дивився.
Сьюзі уважно подивилася на нього. Говорили, що він схожий на Пітера своєю поставою й ходою, мав таку ж, як і той, ямку на Щоці. Однак Пітер, як тільки відчував, що до нього добре ставляться, сповнювався енергією, заглибитися в смуток йому було так важко, як утопити в воді корок. Майкл занадто багато про щось думав. Сьюзі кілька разів нишком зиркнула на нього: «Який же він вродливий, вродливіший за Пітера, з рішучим характером, здібніший, без ризику. І все ж з першого разу Пітер сподобався більше, він такий щирий». Лізбета мала щось сказати, та Майкл повів далі, підвищив голос:
— Дуже просто, треба погодитися на факті: Іван ревнивий.
«А він, — подумала Сьюзі, — він ревнує? І кого? Господи, невже цю незграбу, схожу на чемпіонку з баскетбола, з її брутальністю, черствістю і поганими манерами?»;
— Вислухайте, — мовив Пітер, відкинувши назад голову, щоб доторкнутися потилицею до холодної руки Сьюзі, — очевидно, є інше пояснення: я не знаю, чи дельфінова мова приходить до нього цілком природно, чи він; мусить вчитися розмовляти, як людське дитя. Та чи не. можна принаймні сказати, що Іван зараз саме поновлює з Бессі свою рідну мову й що це навчання забирає в нього всі зусилля, а пізніше він однаково повернеться до людської родини?
— Який оптимізмі — вигукнула Лізбета. — Коли він повернеться до нас, можна сподіватися, що забуде оті сорок англійських слів, що ми їх втовкмачили йому.
Сьюзі роздратовано зауважила:
— Так чи не так, а мені здається, що то вже не наука, коли робляться здогади на майбутнє.
— Пітер перший почав робити ці здогади, — докинула Лізбета.
Вона вийняла з рота сигарету й повела очима по своїх товаришах. Її пронизливий погляд приголомшив Сьюзі. Не можна було відмовити Лізбеті в умінні звинувачувати своїх друзів.
— Безумовно, — мовила Лізбета, — кожен має право думати по-своєму. Якщо ви не бажаєте визнати, що дослід не вдався, то ви — вільні. Але що тоді ми робимо? Нічого. О, я знаю, — цікорила вона тремтячим від ненависті голосом, — є різні способи нічого не робити. Можна бути зайнятим і навіть дуже зайнятим, але водночас нічого не робити.
Усі мовчали.
«Яка негідниця, — думалося Сьюзі, — яка негідниця! Навіть Боб Меннінг зніяковів. А Меггі, чому Меггі нічого не каже?»
Вона таки не витримала, запитала:
— Ти нічого не скажеш, Меггі?
Меггі здригнулася, звела очі й розгублено пробелькотіла:
— Але ж мені нічого сказати.
Майкл випростався на стільці, вчепився обома руками за пояс своїх шортів і, подивившись на Меггі, продекламував:
— Браво! — вигукнув Пітер.
Боб Меннінг знову замкнувся в своїй шкаралупі. Навіть його жести, завжди такі жваві, зараз вгамувалися.
– Є люди, — таким же злобливим і задирливим тоном провадила далі Лізбета, — що полюбляють триматися осторонь. Ну, я їх не осуджую. Але ніхто не заборонить мені сказати, що протягом двох тижнів ми лише те й робимо, що стежимо, як вони залицяються одне до одного — маю на увазі Бессі й Івана, — докинула вона пискливим голосом.
— Ох! — зітхнула Меггі. Якийсь час ніхто не озивався.