Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Авжеж, я пам’ятаю ту лекцію, ви тоді чудово впоралися, Ернесте. Я й досі гадаю, що ви мали б оформити її як публікацію.

— Дякую. Щодо завершення цієї праці — мушу сказати, що я й сам зіткнувся з паралічем волі. Тепер її випередили два інші проекти. Можливо, ви пам’ятаєте, що під час виступу я зробив висновок: якщо інсайт не є стимулом для волі, психотерапевт має знайти інший спосіб її мобілізації. Я обрав умовляння: так чи інак я почав нашіптувати йому на вухо: «Ви знаєте, що маєте спробувати». Тоді я зрозумів, ще й як зрозумів слова Аллена Віліса про те, що деяким пацієнтам слід відірватися від кушетки й узятися за стерно. Я спробував застосовувати метод візуалізації, — вів далі Ернест, — і запропонував Джастінові уявити власну проекцію в майбутньому, через десять чи двадцять років: уявити, що його й досі засмоктує нестерпний шлюб, уявити свій жаль і каяття з приводу того, на що він перетворив власне життя. Але й це не допомогло. Я перетворився на секунданта в куточку боксера на ринзі — пропонував йому поради, спрямовував у правильному напрямку, допомагав повторювати постулати про звільнення від шлюбу. Однак я тренував спортсмена в напівлегкій категорії, тоді як його дружина була чемпіонкою у суперважкій вазі. Ніщо не допомагало. Гадаю, останньою соломинкою стала витівка з походом. Я вам про неї розповідав?

— Продовжуйте, якщо я вже про це чув, то зупиню вас.

— Отже, близько чотирьох років тому Джастін вирішив, що було б непогано піти в похід усією родиною. У нього ж близнюки — зараз їм десь вісім чи дев’ять років. Я підтримав його ідею. Мене тішило все, в чому вчувалася бодай краплинка ініціативи. Джастін завжди почувався винним через те, що не проводить час зі своїми дітьми. Я запропонував йому поміркувати над тим, як це можна змінити, і він вирішив, що спільний похід стане прикладом гарного батьківства. Мені це сподобалося, і я цього не приховував. Але Керол це аж ніяк не потішило! Вона відмовилася йти в похід — жодних аргументів, чистісінька впертість — і заборонила дітям іти з Джастіном. Вона не хотіла, щоб вони ночували в лісі, в неї купа різних фобій: комахи, отруйний плющ, змії, скорпіони… Крім того, вона не могла залишатися вдома на самоті — і це було досить дивно, оскільки вона спокійно їздила у відрядження без жодного супроводу. Вона адвокат, жорсткий судовий юрист. Джастін теж не міг залишатися вдома на самоті. A folie a deux.[9] Джастін — безперечно, тут не обійшлося без моєї активної підтримки — наполягав на тому, що таки піде в похід, і байдуже, дозволить вона йому чи ні. Цього разу він почав тупати ногами! «Молодець, молодець, — шепотів я. — Тепер ми почали рухатися вперед». Керол здійняла галас, вона намагалася підлещуватися, торгуватися, пообіцяла, що якщо цього року вони поїдуть до Йосеміті[10] й зупиняться у готелі «Авані», то наступного року вона приєднається до них, аби разом піти в похід. «Не приставай на це, — казав я, — стій на своєму».