На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Війна Польщі проти ЗОУНР також завершувалася, і українці її програвали. Можливість відступу всієї Галицької армії за Збруч, на територію Наддніпрянщини, керівництво ЗОУНР і командування розглядало ще в травні 1919 р. Метою такого переходу було об’єднання з Армією УНР в одну потужну військову силу, здатну обстоювати українську незалежність хоча б на частині українських земель, звідки можна було б вести боротьбу за решту. Водночас розглядали й альтернативний план — перейти за Збруч на територію, контрольовану більшовиками, щоб разом із Червоною армією продовжувати війну проти поляків. Звісно, перший варіант опрацьовували більш серйозно й 1 червня прийняли як подальший план дій. Зупинення польського наступу й Чортківська офензива відклали цей задум, але лише на півтора місяці.
Під час останнього польського наступу в липні 1919 р. диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич розпочав переговори з головним отаманом С. Петлюрою про перехід Галицької армії на контрольовану Армією УНР територію. 16 липня з полудня галицькі стрільці почали перехід Збруча. Уряд ЗОУНР та Начальна команда Галицької армії перебралися до Кам’янця-Подільського — ставки С. Петлюри та уряду УНР. З відступом Галицької армії за Збруч припинилася дев’ятимісячна українсько-польська війна. Формально вона завершилася під час переговорів у Дембліні, де 1 вересня 1919 р. представники УНР і Польщі підписали перемир’я, що встановлювало кордон по лінії Збруча. Наслідком цієї війни для галицьких українців стала втрата національної незалежності, для решти України — втрата чималої території, виснаження сил боєздатної армії, яка могла знадобитися для боротьби за українську самостійність, і втрата тисяч життів мирних жителів і солдатів. Вважають, що війна забрала 10 000 польських і 15 000 українських життів. Східна Галичина стала найбільш зруйнованим краєм, який у 1919 р. отримала Польща.
Дипломатична боротьба за Східну Галичину й Волинь, однак, не була завершена. Держави Антанти все ще не ухвалили остаточного рішення про маркування польського кордону на сході. Вони продовжували розглядати Росію як свого союзника з часів Першої світової війни й усе ще чекали, що радянська влада там впаде. У разі приходу до влади в Росії антибільшовицьких сил, які підтвердять свої союзницькі зобов’язання, представники країни мали також узяти участь у визначенні східного польського кордону. Саме тому Ю. Пілсудський не хотів покладатися на вердикт Антанти й здійснював власну політику. Вона полягала в утворенні в Східній Європі поясу союзних антибільшовицьких держав навколо Польщі, що відділятимуть її від Росії. Ліквідація ЗУНР відкрила С. Петлюрі шлях до порозуміння з Польщею з метою спільної боротьби проти радянської Росії, на що й розраховував Ю. Пілсудський. 2 грудня 1919 р. та 21 квітня 1920 р. представники УНР підписали з Польщею угоди, у яких взамін на допомогу у відновленні української державності в Наддніпрянщині фактично визнали польську владу в Західній Волині та Східній Галичині.
Політичний провід ЗУНР і командування Галицької армії почувалися зрадженими, однак не опускали рук. Усе ще розраховуючи на завоювання прихильності Антанти, диктатор Є. Петрушевич ужив заходів щодо налагодження зв’язків з антантівським союзником — генералом А. Денікіним. Результатом цього став перехід Галицької армії в листопаді 1919 р. на бік Добровольчої армії А. Денікіна. Водночас західні держави були засипані галицькими нотами, відозвами, зверненнями з доведенням українських прав на Галичину. Становище краю залишалося невизначеним. З одного боку, 8 листопада 1919 р. було прийнято Декларацію Верховної Ради союзних і об’єднаних держав із приводу східного кордону Польщі, за якою цей кордон мав проходити так званою «лінією Керзона» (Гродно — Брест — Грубешів — Рава-Руська — Перемишль). З другого, — 21 листопада 1919 р. Польщі було передано мандат Ліги Націй (нового найвищого міжнародного органу) на управління Східною Галичиною протягом 25 років. У краю повинен був діяти власний сейм із правом вирішувати деякі питання внутрішньополітичного життя, а населення Східної Галичини мало бути представлене й у польському сеймі.
Проблема приналежності Східної Галичини й Західної Волині загострилася влітку 1920 р. Польський наступ в Україні не призвів до розгрому Червоної армії, і її контрнаступ досягнув у липні Збруча. Західні держави, прагнучи забезпечити мир у регіоні, пропонували Радянській Росії зупинитися на «лінії Керзона», а Польщу змушували відмовитися від Галичини й Волині заради миру. Проте жодна зі сторін не погодилася на диктат Антанти, розраховуючи на власну цілковиту перемогу. У результаті жодна з них не досягла бажаного, і сторони сіли за стіл переговорів. Їхнім результатом було підписання 18 березня 1921 р. Ризького договору, за яким Західна Волинь і Східна Галичина входили до складу Польщі, а решта українських земель відходила радянській Україні. Західні країни не визнавали положень цього документа два роки. Лише 15 березня 1923 р. було видано додатковий протокол до Версальського трактату, який схвалив встановлені в Ризі східні кордони Польщі. УНРада в той же день надіслала Лізі Націй протест проти рішення, проте він став останньою спробою боротьби за відновлення української влади в Галичині. Рішення західних держав було для галицьких українців «національною катастрофою». За кілька місяців Є. Петрушевич розпустив усі дипломатичні представництва й органи влади ЗОУНР, які на той час уже перебували в еміграції.
Протягом усього міжвоєнного періоду українці Волині, Холмщини, Підляшшя, Галичини, Засяння, Буковини й Закарпаття зберігали свою національну ідентичність, продовжуючи розвивати ідеї національно-визвольної боротьби та усвідомлюючи необхідність об’єднання всіх українців у власній національній державі. Хоча жителі цих земель не зазнали, як їхні брати в СРСР, упокорення голодом та масових репресій, українське національне життя в міжвоєнній Польщі, Чехословаччині, Румунії також було непростим. Лояльна до національних меншин політика в одних регіонах заохочувала українське культурне, наукове, освітнє життя, а утиски влади в інших призводили до появи радикальних національно-визвольних рухів. Еволюціонували методи боротьби, бачення майбутнього, культура та мова, але незмінним залишалася надія на відновлення декларованої Актом Злуки 22 січня 1919 р. Соборної України. Об’єднання українців у власній національній державі було лише питанням часу.
Перший зимовий похід армії УНР
(М. Ковальчук, А. Руккас)
Проти білих
6 грудня 1919 р. Армія УHP вирушила з любарського району на західну Київщину. Уже невдовзі українське командування виявило, що білі фактично не мали значних сил у своєму запіллі. Чисельність залог у багатьох повітових містечках не перевищувала 100—200 вояків, а часто ця цифра була ще меншою. Станом на 4 грудня охоронні підрозділи та запасні частини білих на Київщині налічували лише 849 багнетів.
Практично не маючи сутичок із білогвардійцями, Армія УНР дісталася Вінниччини, де розташовувалися війська УГА. Незважаючи на події останніх місяців, відносини між вояками обох українських армій залишилися дружніми. Під час постою Армії УНР на території галицьких підрозділів останні охоче передавали наддніпрянцям зброю, приймали до своїх шпиталів хворих і поранених. «Фактично Українська галицька армія не тільки не робила ворожих кроків, а навіть допомагала нам, чим могла», — згадував заступник командувача армії, командир Київської дивізії Ю. Тютюнник.