На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Але білі спізнилися з «дружніми пропозиціями». Отаман Ю. Тютюнник відмовився вести будь-які переговори з білогвардійцями без визнання з їхнього боку незалежності України. А 22 січня Київська та Волинська дивізії під загальним командуванням Ю. Тютюнника перетнули лінію більшовицько-білогвардійського фронту й вирушили на Черкащину, знищуючи дрібні більшовицькі відділи та органи радянської адміністрації.
Запорізька дивізія ще якийсь час залишалася в районі Ольвіополя — Новоукраїнки, чекаючи на зручну нагоду перейти більшовицький фронт. 22 січня більшовики розбили під Долинською білогвардійську 5-ту дивізію, прорвавши лінію оборони генерала Н. Шиллінга. Спроби білогвардійців затриматися на вузлових залізничних станціях успіху не мали. Намагаючись урятувати становище, білогвардійське командування перекинуло всі сили зі жмеринського напрямку до Ольвіополя. 23 січня Запорізька дивізія наштовхнулася біля села Мануїлівки на частини Гвардійської піхотної дивізії білих. Після короткого бою запорожці відступили, втративши полоненими до 60 вояків; білогвардійці захопили також канцелярію 8-го Запорізького загону.
Запорізька дивізія ще кілька днів поспіль продовжувала свій рух уздовж лінії фронту. Нарешті запорожці вирушили на північ, у більшовицьке запілля, для з’єднання із силами Ю. Тютюнника. Після цього Армія УНР остаточно втратила контакт із денікінцями. Червоні впевнено тіснили останніх до чорноморського узбережжя, де на білогвардійців чекала капітуляція або ж відхід за межі України.
Проти червоних
Таким чином, прориваючи фронт білих, Армія УНР розділилася на дві групи: Північну, до якої увійшли Волинська й Київська дивізії, та Південну, яка складалася із Запорозької дивізії й 3-го кінного полку (решток 3-ї Залізної дивізії). Південна група 25 січня в селі Володимирівці, що поблизу Єлисавтграда, встановила зв’язок із повстанцями отамана А. Гулого-Гуленка, які контролювали залізницю Катеринослав — Знам’янка — Павлик. «Враження від організованості гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому вбранні зі всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т. п. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Зупинившись на деякий час у контрольованому повстанцями районі, армія мала змогу нарешті трохи перепочити, поповнити запаси продовольства та боєприпасів, а потім уже разом із гулівцями рушити далі. Тепер Південна група ішла на зустріч із Північною. 11 лютого в околицях с. Медведівка відбулася зустріч розвідувальних роз’їздів Запорізької й Київської дивізій. Після двадцятиденного розриву обидві групи відсвяткували перемогу. Усі частини Армії УНР нарешті були об’єднані. До складу запорожців увели повстанців отамана А. Гулого-Гуленка, а його самого призначили командиром дивізії».
Однією з цілей Зимового походу було поширення ідеї визволення України, створення власної незалежної держави. За влучним виразом В. Проходи, вояки «передавали населенню віру в правоту свого діла, вони утворили легенду про найбільшого борця за незалежність України Симона Петлюру, вони пронесли перед очима народних мас національний прапор Української Народної Республіки».
З цією метою було вирішено перенести бойові дії на Лівобережну Україну. 13 лютого армія почала по кризі переходити Дніпро в районі сіл Худоліївка, Топилівка, Погорільці. Переправа відбувалася спокійно, швидко й злагоджено. Без жодних ексцесів війська закріпилися на протилежному березі в районі Єреміївки, Москаленків, Васильків. Після цього вранці 15 лютого кінний полк Чорних запорожців зайняв половину міста Золотоноша й тримав оборону до вечора того ж дня. За цей час удалося повністю знищити місцевий відділ червоних, а також зруйнувати залізничну колію в бік Пирятина. Під час цієї операції полк втратив лише 2 козаків убитими й 1 пораненим, втрати ворога ж були значно більшими — тільки вбитими більшовики мали до 100 бійців. Одночасно Кінно-запорізький полк зайняв м. Жовнин. Після несподіваних рейдів на Золотоношу й Жовнин більшовики почали в паніці тікати з Хорола, Гребінки й Лубен. Українські роз’їзди пробиралися до околиць Кременчука.
Поява Армії УНР на Лівобережжі стурбувала червоних, які в спішному порядку почали звідусіль стягувати сили, аби не допустити розширення українського плацдарму на східному березі Дніпра. Чекати довше було небезпечно. Окрім того, у цей час до командування прибув посланець від українського уряду з Кам’янця-Подільського, який привіз листа від прем’єр-міністра І. Мазепи, де, зокрема, було вказано, що «уряд і наша еміграція в Польщі жили думками про армію й шукали для неї виходу на надходячу весну». На словах посланець наголошував на тому, що навесні стратегічна ситуація має покращитися, адже С. Петлюра веде переговори з поляками про надання допомоги. Саме ці обставини, — збільшення ворожих сил і необхідність бути ближче до польського фронту, — вплинули на рішення військ повернутися на Правобережжя. Відповідна ухвала була прийнята 16 лютого на нараді в селі Москаленки на Золотонощині.
Перейшовши на західний берег Дніпра, армія попрямувала в район Забужжя. Дорогою через Уманщину на деякий час українські формування зробили зупинку в Холодному Ярі. У Мотронинському монастирі було відправлено службу Божу, і «під гудіння монастирських дзвонів і благословення братії», як писав очевидець, армія рушила далі. На Правобережжі командири дивізій також постаралися внести якомога більший хаос і збільшити деморалізацію серед ворожих військ, не витрачаючи на це ані людські ресурси, ані боєприпаси, котрі цінували тоді на вагу золота. Настала «страдна» пора для політичних референтів, які взялися за активне поширення агітаційних матеріалів серед цивільного населення та бійців противника. У цю роботу включилися й українські вояки. За словами політичного референта В. Совенка, «старшини й козаки, вступивши до села, раніш ніж відпочити чи попоїсти, перш усього, забувши про втому, загітовували господарів, у яких спинялися на відпочинок. До цих господарів сходилися сусіди, і втомленого й голодного старшину чи козака обсідали по 3 й 4 десятки селян різних літ».
19 лютого армія перейшла залізницю Знам’янка — Бобринська. Того ж дня М. Омелянович-Павленко зібрав на нараду командирів дивізій і зачитав їм щойно одержаного листа від прем’єра І. Мазепи, у якому той інформував командувача про зовнішньополітичні події та наголошував, щоб «1) армія наша ні в якім разі не розпускала себе до вироблення остаточного плану для подальшого; 2) щоб армія твердо стояла на позиції Української Самостійної Народної Республіки <...> необхідно вже тепер вживати всі заходи для того, щоб збільшувати ряди нашої армії й готуватися знову до вступу в організованому вигляді». Це були очевидні й зрозумілі речі, але сам факт надходження листа від голови уряду позитивно впливав на армію. З цього приводу Ю. Тютюнник писав: «Бачили люди, що не одні вони поневіряються в боротьбі з ворогами батьківщини». І. Мазепа також звертав увагу командувача армії на необхідність досягти порозуміння з галицькими частинами, котрі, перейшовши на бік червоних, перебували тоді на Вінниччині. Власне, це й визначило подальший рух армії в напрямку Південного Бугу, де сподівалися на підтримку червоних галицьких частин.