На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
14 грудня Армія УНР без бою зайняла Липовець, де не виявилося ворожих військ. Отаман Ю. Тютюнник розіслав «усім, усім» телеграму, у якій повідомив про прорив української армії в запілля білогвардійців. «Військовим частинам Добровольчої армії у дводобовий термін наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України, — відзначив Ю. Тютюнник. — Невиконавшим наказу смерть».
Білогвардійське командування звернуло увагу на появу української армії у своєму запіллі. Розвідка білих уже незабаром отримала досить точні відомості про склад та чисельність Армії УНР. Зокрема, денікінцям було відомо, що С. Петлюра поїхав до Польщі, а українські війська очолює генерал М. Омелянович-Павленко. У штабах Новоросійської та Київської армій ЗСПР очікували, що Армія УНР спробує прорватися через Київщину на Лівобережжя, щоб підняти там повстання. У доповіді начальника розвідувального відділу штабу Київської області ЗСПР було вказано, що українські частини «вірогідно, до Полтави не дійдуть, оскільки відомості, що маються в них про повстанський рух у районі Полтави, є надзвичайно застарілими, можливо, що ці банди, проходячи через найбільш охоплений повстанським рухом район, тобто Черкаський та Чигиринський повіти, там залишаться». Така вірогідність, на думку автора доповіді, була вкрай небажаною, оскільки «з огляду на наявність у цих бандах значної кількості старшин, тобто петлюрівських офіцерів, ці українські банди при своєму з’єднанні з бандами Черкаського й Чигиринського повіту можуть надати їм суттєву підтримку як у сенсі організації банд, так і в їх посиленні». З другого боку, білогвардійське командування припускало, що українська армія збирається підняти повстання в районі Білої Церкви, щоб таким чином спробувати захопити Київ.
Командувач військ Київської області ЗСПР генерал А. Драгоміров доручив командирові 2-го корпусу генералові М. Промтову ліквідувати армію УНР. Уже 15 грудня останній наказав залишити в Черкасах для бойових дій проти українців 76-й Кубанський полк 19-ї дивізії (замість відправлення до Києва, який саме штурмували радянські війська). Та стрімке погіршення ситуації на більшовицькому фронті змусило білих на деякий час відмовитися від активних бойових дій проти Армії УНР. 16 грудня червоні здобули Київ. Генерал Н. Шиллінг, якому підпорядковувалися війська Київської області ЗСПР, мав прикривати від наступу червоних Причорномор’я, утримуючи Кременчук, лінію Черкаси — Бобринська — Цвіткове, а також Христинівку, Вінницю й Жмеринку.
Командувач Армії УНР М. Омелянович-Павленко також не планував вести активні операції проти білих, прагнучи дати своїм військам можливість відпочити після безперервних кількамісячних боїв. З цією метою М. Омелянович-Павленко вирішив вивести армію до району Умані. «Десятиденні марші, що відбулися в другій половині грудня в зоні Липовець — Тараща — Умань, в прифронтовій смузі Добрармії, мали за завдання уникати найважніших артерій руху, по яких відходили частини Добровольчої армії...» — писав згодом командарм.
Керівники Армії УНР не полишали надії, що з погіршенням стратегічного становища ЗСПР галицькі війська розірвуть союз із білогвардійцями. Ці сподівання мали певні підстави. Попри те, що галицьке командування зовні зберігало лояльність до білих, серед молодшого старшинського та рядового складу УГА дедалі більше поширювалося невдоволення союзом з А. Денікіним. Це позначилося й на настроях багатьох галицьких воєначальників, не байдужих до національної справи. Серед вищого командного складу Галицької армії виникла таємна колегія (отамани С. Шухевич й О. Лисняк, четар Д. Паліїв та ін.) для укладання союзу УГА з Армією УНР. Поінформований про намір колегії розірвати угоду з білими, М. Омелянович-Павленко наприкінці грудня 1919 р. відправив до Вінниці спеціальну місію для переговорів із галичанами. 25 грудня представники УГА та Армії УНР підписали угоду про об’єднання обох армій під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка й створення спільного фронту проти А. Денікіна. Тимчасовий виконувач обов’язків начального вождя УГА генерал М. Тарнавський, який був заступником хворого на тиф О. Микитки, схвалив цю угоду й навіть зобов’язався «у міру можливости задержати в своїм віданню район: Винниця, Жмеринка, Вапнярка — з метою забезпечення адміністративної праці уряду УНР та удержання публічного ладу й порядку в згаданім районі».
Однак Галицька армія внаслідок епідемії тифу й відсутності матеріального забезпечення вже втратила здатність до передислокації, не кажучи про воєнні дії проти білих. До того ж бойовий дух галицьких стрільців виявився надломленим випробуваннями останніх кількох місяців; серед старшин та вояків були поширені зневіра та деморалізація, що знаходило вияв у наростанні пробільшовицьких настроїв. Коли ж до районів постою УГА наблизилася Червона армія, таємна колегія була змушена розпочати переговори вже з більшовиками. Ці контакти завершилися домовленістю про перехід УГА на бік червоних. Таким чином, план об’єднання УГА з Армією УНР зазнав невдачі. Представники останньої повідомили М. Омеляновичу-Павленку, що «в Галицькій армії частинно помітна течія до більшовизму як кращого виходу із скрутного становища, в яке вона знов попала завдяки авантюрі з денікінцями...»
Після того, як з’ясувалася марність сподівань на допомогу галичан, Армія УНР продовжила свій шлях на південну Київщину. Але фронт білогвардійців відкочувався на південь значно швидше, ніж розраховувало українське командування. 26 грудня Н. Шиллінг наказав дислокованим на Київщині військам вийти на лінію Кременчук — Знам’янка — Єлисаветград — Помішна — Ольвіопіль. І хоча війська УHP намагалися уникати зустрічей із силами денікінців, зробити це не завжди вдавалося. 26 грудня під містечком Животовим білогвардійський загін полковника Попова (зведений полк Кавказької кінної дивізії, 2-га Терська пластунська бригада й київська державна варта) завдав важкої поразки 3-й Залізній дивізії, рештки якої було зведено в 3-й кінний полк, підпорядкований безпосередньо командувачеві армії. Натомість 28 грудня під Жашковом білі зазнали значних втрат у бою з частинами Київської дивізії Ю. Тютюнника.
Після того, як червоні захопили Черкаси, рештки київської групи білих відступили до Єлисаветграда — Ольвіополя. 31 грудня Армія УНР зайняла уманський район, цілковито залишений білогвардійцями. Унаслідок стрімкого відступу білих Армія УНР фактично втратила з ними бойовий контакт. «Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Вже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта... — згадував Ю. Тютюнник. — У цей момент для нас було важно, щоб якнайдовше протяглася боротьба поміж нашими ворогами, білими та червоними росіянами».
Однак перебування Армії УНР у районі Умані не було тривалим. Уже невдовзі до уманського району наблизилися авангардні частини червоних, а також відділ отамана О. Волоха. Останній діяв під егідою українських боротьбистів. 12 січня 1920 р. волоховці й червоні у результаті раптового нападу захопили Умань. За наказом М. Омеляновича-Павленка Армія УНР відступила на південь. Після дрібних сутичок із білогвардійськими частинами, які відступали, українське військо зосередилось у районі Улянівки — Олександрівки, північніше від Ольвіополя.
Перед командуванням Армії УНР постала дилема: знову битися з червоними чи допомагати боротьбистам будувати «українську радянську республіку». Нарада представників командного складу армії, що відбулася 17 січня 1920 р. у селі Вовча Балка, відкинула всі пропозиції боротьбистів про перехід армії на «радянську платформу». Це рішення знайшло підтримку в переважної більшості старшин та вояків. На нараді командного складу 21 січня було вирішено пробиватися до району Черкас — Чигирина — Канева, щоб звідти спільно з повстанцями розпочинати бойові дії проти більшовиків.
Білогвардійці саме намагалися закріпитися на північній Херсонщині, коли в районі на північ від Ольвіополя з’явилася армія УНР. Скрутне становище спонукало білих воєначальників до роздумів, чи варто вважати українців потенційними союзниками в боротьбі проти червоних. 20 січня начальник ольвіопольського загону білих полковник Попов направив командуванню Армії УНР листа з пропозицією розпочати переговори про «припинення межи арміями ворожого стану задля спільної праці проти нашого загального ворога — комуністів». Попов підкреслював, що йдеться винятково про військовий союз між українською та білогвардійською арміями без будь-яких політичних аспектів. «Не будемо згадувати старе, не будемо розбиратися, хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоч і запізно, дійти до згоди. Чи не дивно, що як і ті, так і другі б’ються з комуністами одночасно, але не можуть дійти до згоди між собою, — писав білогвардійський полковник. — У Вас є те, чого немає у нас — прихильність людности. У нас є те, чого бракує у Вас, — військове знаряддя. Від нашої згоди ми тільки виграємо».