Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Кел увірвався в операційну, і крізь відчинені двері разом із ним проникло сонячне світло. У його десять років по ньому вже було видно, що хлопець виросте високий і худий. Він завжди надавав перевагу своєму зменшувальному імені, Кел, перед повним — Каладін. Коротше ім’я більше йому пасувало. «Каладін» звучало немов ім’я якогось світлоокого.

— Вибач, батьку, — сказав він.

Келів батько, Лірін, обережно затягнув ремінь довкола зап’ястка молодої дівчини, прив’язаної до вузького операційного столу. Її очі були заплющені: Кел пропустив момент, коли їй вводили знеболювальне.

— Про твоє запізнення поговоримо пізніше, — відповів Лірін, фіксуючи іншу руку пацієнтки. — Зачини двері.

Кел зіщулився й зробив, що веліли. Вікна були затемнені та забрані віконницями, тож єдиним джерелом освітлення була велика кругляста ємність, наповнена зарядженими Буресвітлом сферами. Кожна із них являла собою броам, і їхня сукупна кількість становила неймовірну суму, отриману в безстрокову позику від градоправителя Гартстоуна. Каганці мерехтіли, а Буресвітло завжди давало рівне сяйво. Це рятувало людські життя, говорив батько Кела.

Схвильований хлопець підійшов до столу. Молода дівчина, Сані, мала лискуче чорне волосся, без єдиного шатенового чи білявого пасемця. Їй було п’ятнадцять, і її вільну руку вкривала подерта, закривавлена пов’язка. Кел скривився, помітивши, як невміло її наклали: скидалося на те, що смугу тканини відірвали від чиєїсь сорочки й нашвидку намотали.

Голова Сані відкотилася вбік, і дівчина пробурмотіла щось крізь наркотичний транс. На ній була лише біла бавовняна сорочка, і її захищена рука залишалася неприкритою. Старші хлопці з містечка розповідали, масно хихикаючи, як їм вдавалося — так принаймні виходило з їхніх слів — підгледіти за дівчатами в самих сорочках, та Кел не розумів причин такого збудження. Він хвилювався за Сані. Він завжди хвилювався, коли хтось бував поранений.

На щастя, рана не здавалася аж надто жахливою. Якби вона загрожувала життю, батько вже розпочав би операцію, а Келова мати — Гесіна — асистувала б йому.

Лірін підійшов до медичної шафки і дістав кілька маленьких прозорих пляшечок. Він був невисокий і, попри відносну молодість, лисів. На ньому були окуляри, які він називав найдорожчим подарунком із усіх будь-коли отриманих. Він рідко коли діставав їх, окрім як для операцій, адже ті були надто цінними, щоби носити кожного дня. А раптом подряпаються чи поб’ються? Гартстоун був чималим містечком, але його віддалене розташування на півночі Алеткару перетворило б заміну окулярів на проблему.

Кімнату утримували в порядку, щоранку миючи полиці та стіл, і кожна річ незмінно лежала на своєму місці. Лірін говорив, що про людину багато чого можна сказати, висновуючи з вигляду її робочого місця. Воно акуратне чи занехаяне? До інструментів виявляють повагу чи залишають їх розкиданими там і сям? На конторці стояв єдиний у містечку фабріаловий годинник. По центру цей маленький пристрій був оснащений циферблатом, посередині якого світився димчастий кварц — його треба було заряджати, щоб годинник ішов. Ніхто в цілому містечку не переймався через хвилини й години більше, ніж Лірін.

Кел підсунув стільчик, щоби залізти на нього й краще роздивитися. Скоро це йому не знадобиться: день за днем він невпинно підростав. Хлопчик уважно оглянув руку Сані. «З нею все буде добре, — сказав він собі, повторюючи батькові слова. — Хірург має зберігати спокій. Хвилюватися — це тільки гайнувати час».

Такої поради було нелегко дотримуватися.

— Руки, — сказав Лірін, не обертаючись, і продовжував готувати інструменти.

Зітхнувши, Кел зістрибнув зі стільчика й поспішив до таза з теплою та мильною водою, що стояв біля дверей.

— Навіщо це потрібно?

Він хотів чимшвидше взятися до роботи, щоб допомогти Сані.

— Мудрість Вісників, — неуважливо відказав Лірін, знову повторюючи повчання, яке Кел мав би вже й запам’ятати. — Спрени смерті та спрени гниття ненавидять воду. Це відлякає їх.

— А Геммі каже, що це дурня, — мовив Кел. — І що спрени смерті дуже-дуже добре вміють убивати людей. Тож чого б це вони злякалися якоїсь там водички?

— Мудрість Вісників перевершувала нашу здатність до розуміння.

Кел скривився:

— Але, батьку, вони демони. Я чув це від того подвижника, який приходив проповідувати минулої весни.

— Це стосувалося Променистих, — різко поправив Лірін. — Ти знову їх переплутав.

Кел зітхнув.

— Вісників послали вчити людство, — вів далі його батько. — Вони повели нас на бій проти Спустошувачів після того, як ми були скинуті з небес. А Променисті — це лицарські ордени, що вони заснували.

— Які були демонами.

— Які зрадили нас, щойно Вісники пішли, — сказав Лірін, здійнявши палець. — І були вони не демонами, а звичайними людьми, у яких виявилося забагато влади й недостатньо розуму. Так чи інак, а ти повинен завжди мити руки. Хоча спренів смерті й не видно, та все ж ти сам бачиш вплив, який це справляє на гнилокузьок.

Кел іще раз зітхнув і зробив, що сказано. Лірін знову підійшов до столу, несучи тацю з маленькими скляними пляшечками й акуратно розкладеними ножами. Його слова не трималися купи: хоча Лірін турбувався про те, щоби син не плутав Вісників із Загубленими Променистими, Кел на власні вуха чув, як його батько висловлював думку, ніби Спустошувачів не існує. Сміховинно. А хто ж іще винен, коли вночі пропадають речі або на врожай нападають черви-копачі?

Решта жителів містечка вважали, що Лірін проводить забагато часу з книжками та хворими, тому-то й став таким дивним. У його товаристві вони почувалися ні в сих ні в тих — а заодно й у синовому. Кел лише починав усвідомлювати, наскільки болісним бувало відчуття несхожості на інших.

Помивши руки, він застрибнув назад на стільчик. І знову почав хвилюватися, хоч і сподівався, що все пройде добре. За допомогою дзеркала батько сфокусував світло сфер на руку Сані, а тоді обережно розрізав імпровізовану пов’язку хірургічним ножем. Рана не загрожувала життю, але рука й справді була скалічена досить серйозно. Коли два роки тому батько розпочинав навчати його, від таких видовищ хлопця нудило. Але тепер він звик до пошматованої плоті.

От і добре. Кел гадав, що це стане йому в пригоді, коли одного дня він подасться на війну, щоби битися за свого великого князя та світлооких.

Три пальці Сані були зламані, а шкіра на руці — розсічена й подряпана. До рани потрапили скіпки та бруд. Середній палець постраждав найбільше: він був роздроблений і неприродно вивернутий, а з-під шкіри стирчали осколки кістки. Кел обмацав його по всій довжині, вивчаючи поламані фаланги та синці на шкірі. Він обережно витер вологою ганчіркою засохлу кров та бруд і вибрав скалки каменя та скабки, доки батько нарізав нитки для зашивання.

— Середній палець доведеться відтяти, правда? — запитав Кел, перетягуючи його джгутом, щоб зупинити кров.

Батько кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки. Він чекав, що Кел це зрозуміє. Лірін часто повторював, що мудрий хірург знає, що відрізати, а що лікувати. Якби ще цей середній палець із самого початку належно вправили… а так — тепер його було не врятувати. Пришити його на місце означало би залишити гноїтися та відмирати.

Саму ампутацію проводив батько. У нього була обережна й точна рука. Підготовка хірурга займала більше десяти років, тож мало сплисти ще чимало часу, перш ніж Лірін дозволив би сину взяти до рук ножа. Натомість Кел витирав кров, подавав батькові інструменти й притримував сухожилля, щоб не плуталися, доки той зашивав рану. Наскільки це було в їхніх силах, вони склали поламані кості, працюючи швидко, проте акуратно.