Птахи та інші оповідання

Зауваження було таке несподіване, що вразило його. Відчув, що міниться на виду.

— Яблуня? Яка ще яблуня? — спитав.

— Та оця в далекому кінці біля тераси, — відповів Вілліс. — Відколи я тут працюю, жодного разу не родила, це вже роками так. Ніколи не було на ній ні яблука, ні цвіту. Ми вже збиралися її зрубати тої морозної зими, пам’ятаєте, але так і не зрубали. Ну а тепер в неї наче нова домовленість. Не помітили?

Садівник глянув на нього, всміхаючись, із розумінням зиркнув у вічі.

Про що той чолов’яга каже? Неможливо, щоб і його вразила та фантастична потворна схожість, — ні, ні, не може бути й мови, це непристойність, блюзнірство, та він і сам викинув ці дурниці з голови, вже про це не думав.

— Я нічого не помітив, — сказав він, захищаючись.

Вілліс засміявся.

— Ходімо на терасу, сер, — сказав він, — щось вам покажу.

Вони разом пішли до пологого травника і, коли дійшли до яблуні, Вілліс підняв руку, дотягся до гілки і пригнув її. Вона злегка скрипіла, коли він це робив, — наче була твердою і непіддатливою. Вілліс змахнув сухі лишайники і вказав на колючі гілочки.

— Дивіться сюди, сер, — сказав він, — вона пуп’янки пустила. Подивіться на них, спробуйте рукою. Ще жива і то як! Ніколи раніше такого не було. І на цю гілку теж гляньте.

Він відпустив першу гілку і потягся до другої.

Вілліс мав рацію. Було чимало пуп’янків, але таких дрібних і буруватих, що, здавалося, вони й імені цього не вартували, більше скидалися на плями на гілці, запилені та сухі. Він відчув дивну огиду від думки торкнутися їх.

— Не думаю, що з них буде багато користі, — сказав він.

— Не знати, сер, — промовив Вілліс. — А я сподіваюся. Вона витримала зиму і, якщо не буде приморозків, хтозна, що побачимо. Ото буде штука, як уздримо старе дерево у квітах. Та вона ще й родитиме. — Він погладив стовбур долонею, жестом панібратським і ласкавим водночас.

Господар яблуні відвернувся. Чогось Вілліс його роздратував. Можна подумати, що те кляте дерево живе. Тепер його план зрубати яблуню у вихідні було зведено нанівець.

— Вона заступає світло молодому дереву, — сказав він. — Чи не краще було б її викинути і дати малій трохи більше місця?

Він підійшов до молоденького дерева і торкнувся гілки. Лишайників немає. Вітки гладенькі. На кожній тугі пуп’янки. Він одпустив гілку, і вона пружно відскочила.

— Як же її викинути, сер, — відповів Вілліс, — коли вона ще жива? О ні, сер, я б цього не робив. Вона ніяк не шкодить молодому дереву. Я б дав старій ще один шанс. Як не родитиме, зрубаємо її наступної зими.

— Гаразд, Віллісе, — сказав він і швидко пішов геть. Чомусь не хотів далі це обговорювати.