Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
Навколо багаття покотилися з реготу.
Вже сутеніло, коли до вогнища під'їхав старий половець. Він щось коротко наказав Смокві, і той схопився на рівні. Наче мішок, перекинув він бранця через коня, усівся сам і поволеньки рушив услід за старим.
Зупинилися вони біля просторого намету. Неподалік од нього напівлежав на кошмі молодий половець з ситим рожевим обличчям.
Смоква зіскочив з коня і вклонився йому майже до землі.
Рожевощокий половець мовив до Смокви кілька слів. Той приклав руку до серця. Тоді рожевощокий видобув зі складок одежі гаптований гаманець, витрусив з нього кілька монет і кинув їх Смокві. Той спритно упіймав їх у повітрі і, низько кланяючись, відійшов у темряву.
Рожевощокий молодик, вочевидь, був у цій орді за головного. До нього зверталися лише з поклонами. Він же у відповідь ліниво кивав головою. Та й то, коли вважав за потрібне.
Про Вітька рожевощокий наче забув. Лише трохи згодом коротко затримав на ньому свій погляд, щось прохарамаркав — і в ту ж мить дужий поштовх у спину звалив хлопця на землю.
— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, не любить, коли на нього витріщають очі, — почув Вітько за собою.
Світлий Андак ствердно хитнув головою і заходився цмулити зі срібної чаші білу рідину.
Звечоріло. До багаття звідусюди насувався туман. На небо висипали перші зорі. Інколи з-за горбів у долину проривався холодний вітер і Вітько мерзлякувато щулився. Від спраги вуста йому пошерхли і стали жорсткі, як терпуг.
А рожевощокий усе цмулив зі своєї чаші. Нарешті відставив чашу і її підхопив засмаглий до чорноти половець високого зросту. Рожевощокий витер рукавом масні вуста і звернув погляд на Вітька. Щось запитав.
— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, хоче знати, чи велика зараз дружина в Римові? — почувся пронизливий голос засмаглого половця.
Вітько мовчав.
— Ну? — схилився над ним перекладач. — Чому не відповідаєш?
— Ви ж самі все бачили, — відказав Вітько.
Світлий Андак невдоволено насупив брови і тлумач щосили уперіщив хлопця нагаєм. З Вітькових грудей вихопився стогін.
— Світлому Андакові треба відповідати ввічливо і швидко...
Нараз обличчя у світлого Андака проясніло. Він щось сказав перекладачеві і зареготав.
— Це брудне цуценя гадає, — вів перекладач, — нібито Ілля Муровець нас розбив. То підла брехня. Ми не про перемогу думали. Нам потрібно було лише дізнатися, які сили у переяславського князя. І де вони. Чи не в лісах навколо Римова? Ну, чому мовчиш?
Світлий Андак мигнув бровою — і нагай знову обвився навколо Вітька.
— Ой! Не знаю... — відповів Вітько.
— Ти не знаєш? — здивувався перекладач. — Ти, цікавий до всього хлопчисько, — і не знаєш? Неправда, діти все знають.
І знову свиснув нагай. Вітько схопився за щоку і зціпив зуби. Що він мав сказати? Що в Іллі Муровця лише півтораста дружинників, а то все парубки й дядьки з косами і довбнями? І що ніяких княжих військ навколо Римова немає?.. Тоді цей Андак покличе інших ординців — і половці сьогодні ж купно наваляться на Римів, підуть далі на Переяслав, а, можливо, навіть на Київ...
А винний у цьому буде він, Вітько Бубненко...
— Що, знову заціпило? — погрозливо запитав тлумач. — Може, припекти язика?
Один з половців вихопив з вогнища тліючу головешку. Вітько втупився у неї нажаханим поглядом.
— Я... я й справді нічого не знаю... — вичавив він із себе. — Я... я лише нещодавно там з'явився.
— Он як, — недобре посміхнувся перекладач. — І звідкіля ж ти з'явився?
Нараз у гурті половців стався якийсь рух. Наперед протиснувся літній воїн і втупився у бранця. Це був той самий половець, що гнався за Вітьком до самісінької печери, а потім з переляканим вереском дременув від ліхтарика.
— Здається, цей бранець виліз із Змієвої нори, — сказав половець. Ще раз пильно оглянув Вітька і підтвердив: — Так, це він і є.
Половці як один відсахнулися від полоненого. На тлумача ні з того ні з сього напала гикавка. Світлий Андак схопився на ноги так хутко, ніби випадково присів на бджолу і вона щойно його вжалила.
— Ти — від Змія?! — вражено вигукнув він. — З нори?!
Вітько мимоволі кивнув головою. О, та це ж чудово! Коли навіть хоробрий Олешко на початку тримався осторонь від нього, а ось цей половець репетував, мов навіжений, — то, мабуть, і інші половці бояться того Змія не менше.
— Так, — сказав Вітько. — Я його... невільник. Змій мене на розвідку послав.
— Навіщо?
— Ну, щоб це... дізнатися, де більше людей. За однією людиною йому ганятися ліньки.