Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Останньою краплею до чаші терпіння став екзаменаційний твір з англійської мови.
Джон Чемберз, тобто Джейк для трьох–чотирьох хлопців, що були майже його друзями (якби батько довідався про цей «фактик», то це б його точно розлютило), закінчував свій перший рік у школі Пайпера. Йому вже виповнилося одинадцять, і він ходив до шостого класу, але був надто дрібним для свого віку. І люди, Що зустрічалися з ним уперше, думали, що він набагато молодший. І взагалі, не так давно (десь рік тому) його ще часто вважали дівчинкою, поки він не влаштував батькам істерику, і мама нарешті зглянулася над ним та дозволила підстригтися коротко. Батько, ясна річ, не мав нічого проти стрижки. Він просто вишкірив зуби в жорсткій залізній посмішці і сказав: «Малий хоче бути схожим на морпіха, Лорі. Це піде йому на користь».
Батько ніколи не називав його Джейком, лише Джоном, та й то дуже рідко. Для батька він зазвичай був просто «малим».
Минулого літа (на двохсотліття Незалежності — суцільні прикраси, прапори, і повно високих кораблів у Нью–Йоркській затоці) тато сказав йому, що школа Пайпера — це просто Найкраща, Трясця Її Матері, Школа в Країні Для Хлопця Твого Віку. І той факт, що Джейка туди прийняли, не має нічого спільного з грошима, наполегливо пояснював Елмер Чемберз. Він несамовито пишався цим, хоча навіть десятирічний Джейк підозрював, що це неправда, що насправді це лише брехня, яку батько перетворив на факт, аби час від часу ненароком вставляти у розмову за обідом чи на вечірці з коктейлями: «Як мій малий? Та він ходить до школи Пайпера. Найкращої, Трясця Її Матері, Школи в Країні Для Хлопця Його Віку. Туди за гроші не потрапиш. У школі Пайпера цінують тільки клепку, от що».
Джейк чудово розумів, що в палахкотючій печі свідомості Елмера Чемберза грубе вугілля бажань і власної думки дуже часто сплавлялося у тверді діаманти, які він називав фактами… а за менш офіційних обставин «фактиками». «Факт у тому, що…» — це була його улюблена фраза, котру він промовляв дуже часто, і шанобливо, і за будь–якої нагоди.
«Факт у тому, що до школи Пайпера просто так, за гроші не беруть, — сказав йому батько влітку на Двохсотліття, коли небо було синім–синім, і все навкруги прикрашене прапорами, і Високі Кораблі стояли у затоці. У Джейковій пам'яті це літо закарбувалося в золотистих тонах, бо тоді він ще не почав божеволіти і всі турботи були тільки про те, чи добре він себе зарекомендує у школі Пайпера, бо вона здавалася якимось гніздом, де висиджували геніїв. — До такого місця, як школа Пайпера, тобі допоможе потрапити тільки те, що в тебе ось тут. — Простягнувши руку над письмовим столом, Елмер Чемберз постукав сина по лобі твердим, вкритим плямами від нікотину пальцем. — Ясно, малий?»
Джейк кивнув. Розмовляти з батьком було не обов'язково, бо він ставився до всіх (разом із дружиною) так само, як до підлеглих на телебаченні, де він відповідав за складання телепрограми і вважався визнаним майстром «розправ», боротьби з конкурентами за успіх у глядача. Все, що вимагалося, — слухати його, кивати в потрібних місцях, і через деякий час він відпускав на волю.
«Добре, — сказав батько, запалюючи одну з вісімдесяти сигарет «Кемел», своєї добової норми. — Тоді вважатимемо, що ми порозумілися. Тобі доведеться добряче намуляти собі сідниці, але ти все зможеш. Якби не міг, то нам би не надіслали ось це. — Взявши зі столу лист про прийняття до школи Пайпера, він переможно стис його в руці. Жест цей чимось нагадував тріумф дикуна, наче лист був убитою на полюванні твариною, звіром, котрого він зараз обдере і з'їсть. — Тож працюй сумлінно. Заробляй гарні оцінки. Зроби так, щоб мама і татко пишалися тобою. Якщо ти закінчиш рік на відмінно, то поїдеш до Диснейленду. Заради цього можна й погарувати, правда ж, хлопчику мій?»
І Джейк заробляв гарні оцінки — з усіх предметів мав «відмінно». До останніх трьох тижнів. Мабуть, йому вдалося стати предметом гордощів мами й татка, хоча вони так рідко бували вдома, що Джейк нічого не міг сказати напевно. Зазвичай, коли він повертався додому, там нікого не було, крім куховарки Грети Шоу, тож урешті–решт він показував свої роботи, написані на «відмінно», їй. Після цього вони опинялися в темному кутку його кімнати. Часом Джейк їх роздивлявся і думав про те, чи є в них якийсь сенс. Йому б цього хотілося, та сумніви не полишали його думок.
Джейк не думав, що влітку поїде до Диснейленду, навіть якщо закінчить рік на відмінно.
Вірогіднішим варіантом видавалася божевільня.