Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Тепла кров стала гарячою. Едді ще трохи постояв, втупившись поглядом у свої мокасини, розпашілі щоки палали, а сам він відчував, ніби Роланд своїми світлими очима снайпера зазирнув просто йому в душу, де коїлося щось незрозуміле.
— Едді? — зачудовано покликала Сюзанна. — Що таке, котику?
Її голос додав йому хоробрості. На ходу виймаючи Роландового ножа з–за пояса, Едді підійшов до стрункого ясеня.
— Може, й нічого, — пробурмотів він, а потім змусив себе додати: — А може, багацько. Якщо я все не зіпсую, то може вийти щось дуже навіть непогане.
— Ясень — шляхетне дерево, в ньому міститься велика сила, — зауважив Роланд десь у нього за спиною, та Едді не дослухався. Глузливий голос Генрі замовк, а разом з ним випарувався і сором. Він думав лише про ту гілку, яка полонила його увагу. Біля стовбура вона була товща і трохи випиналася. Саме ця товщина дивної форми й потрібна була Едді.
Йому здалося, що в товщі ховаються обриси ключа — того ключа, який він на мить побачив у полум'ї перед тим, як охоплені вогнем залишки щелепи знову змінили форму і з них постала троянда. Три перевернуті літери V, середня V глибша й ширша за інші дві. І маленька карлючка з краю. У ній — весь секрет.
Подих сну знову торкнувся його пам'яті: «Дед–е–чам, дад–е–чі, не хвилюйся, у тебе ключ».
«Можливо, — подумав Едді. — Але цього разу я матиму все. Не вдовольнюся більшою частиною».
Дуже обережно він відтяв гілку од дерева й обрізав вузький кінець так, щоб залишився товстий шмат ясеня завдовжки близько дев'яти дюймів. Він важко лежав на долоні, сповнений соків життя і готовий поділитися своїми таємницями, оголити приховані обриси… перед чоловіком, що виявиться досить вправним, аби виманити їх звідти.
Чи був він тим чоловіком? Та й чи мало це значення?
Едді Дін подумав, що на обидва питання може відповісти ствердно.
Неушкодженою лівою рукою стрілець накрив праву долоню Едді.
— Здається, тобі відома якась таємниця.
— Можливо.
— Розповіси?
Він тільки головою похитав.
— Гадаю, ліпше не розповідати. Ще не час.
Трохи поміркувавши, Роланд кивнув.
— Добре. Тільки одне питання, і ми облишимо цю тему. Може, тобі відкрилися якісь знання щодо моєї… моєї проблеми?
«І це все, на що він спроможний… це весь показ відчаю, який їсть його живцем», — подумав Едді.
— Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподіваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.
Роланд кивнув і відпустив руку Едді.
— Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не скористатися?
— Я тільки за.
І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.
32
Того вечора, після їжі, Едді дістав з–за пояса стрільців ніж і почав різьбити. Ніж був навдивовижу гострий і наче ніколи не затуплявся. Едді повільно і обережно працював у світлі багаття: крутив деревинку в руках, спостерігав, як з–під довгих упевнених рухів ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.
Сюзанна лежала, підклавши під голову руки, і дивилася на зорі, що неквапом мандрували чорним небом.
Роланд відійшов подалі від багаття і стояв тепер на краю місця, яке вони обрали собі для табору, недосяжний для відблисків полум'я, дослухаючись до голосів божевілля, що перекрикували один одного в його зболеній, пошматованій свідомості.
Хлопчик був.
Не було ніякого хлопчика.
Був.
Не було.
Був…
Він заплющив повіки, притулив холодну долоню до лоба, під яким пульсував біль, і замислився, скільки часу ще потрібно для того, аби він луснув, наче затуго натягнута тятива.
«Ох, Джейк, — подумав він. — Де ти? Де ти?»
А над ними трьома зійшли Стара Зоря й Стара Матінка. Вони зайняли свої місця в небі й роздивлялися одна одну через зоряне череп'я свого древнього шлюбу.
РОЗДІЛ 2
КЛЮЧ І ТРОЯНДА
Цілих три тижні Джон «Джейк» Чемберз відважно боровся з божевіллям, що поволі заповзало в його душу. Увесь цей час він почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: відкачував воду з трюмів, щоб урятувати собі життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться і не надійде допомога… будь–яка допомога. Від будь–кого. Тридцять першого травня тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року, за чотири дні до шкільних канікул, він остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здаватися, падати в обійми шторму.