Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років
- Автор: Дорошенко Михайло
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Накладом автора
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років». Краткое содержание книги:
Вирішили, слідкувати за транспортом і зробити напад на ешелон або на склади з одягом на залізничних станціях чи де інде. Інше важливе питання що всіх дуже хвилювало, це питання: — загальна ситуація наших визвольних змагань за волю Україні. Від Уряду УНР, що перебуває на терені Польщі, жодних відомостей немає. Ходять різні контроверсійні чутки, яким не йнялося віри. Громадянська війна наближається до закінчення, комуна закріплюється і що раз то сильніше насувається на нас. Наше існування дуже загрожене і нема іншого виходу окрім двох несприятливих альтернатив: або самоліквідуватись, або пробиватись на захід, на еміграцію.
Мало хто висловив бажання йти на захід, більшість з повстанців висловилось за самоліквідацію. Отаман Хмара і цього разу не радив іти на еміграцію, прихильніше й він ставився до поступової самоліквідації і переходу до цивільного стану життя на терені України. Але нікому не боронив вільного вибору рятувати своє життя. Сам же він лишався на своєму становищі доти, доки буде з ним разом хоч один повстанець. При цьому просив козаків не кидати загін самочинно, а докладати йому про свій намір, щоб він знав хто і куди відійшов.
— Кожному дам пораду та потрібну допомогу, — обіцяв він, хто хотів би відійти вже тепер, то мусить йти як можна далі від свого дому, туди де його не знають. На новому місці кожен мусить "конспіруватись", і дбати про свою безпеку, — повчав він.
Охочих залишати повстанський загін на цей раз небуло. Вирішили і на далі ждати вісток від війська УНР. Протягом цього часу багато ближчих козаків відвідали потаємці свої родини. Але військова тактика не дозволяла довго стояти на одному місті бо комуна навкруги блука і вишукує.
Отаман Хмара дав наказ готуватись до вимаршу: забезпечились належними боєприпасами із сховищ, забезпечити землянки продуктами і медикаментами, які здобули в походах. Біля хворих залишився фельдшер, що був теж легко ранений і тепер він мав опікуватись хворими та подавати медичну їм поміч. Плян маршу був вироблений і накреслений командирами. Відділ от. Хмари вирушив з Чути перейшов Мотрин ліс і зайшли до його села Цвітної. Комуна ще й досі це село оминала. Далі завітали до Вищіх і Нижчих — Верещак, де зустрілися з міліцією та продагентами, роззброїли їх і призначили до розправи. Вони дуже "просили помилування, мовляв, мобілізовані і послані сюди на роботу. Кібець, якому доручалась розправа, питав їх:
— Хіба у вашій московщині роботи для вас не було що сюди прислали, чи може не було чого "викачувати" коли прислали вас, голодранців, на Україну? Чи подобається ж вам тут робота?
Полонені зайди з московщини мовчали.
Повстанці вийшовши з верещак повернули знову до лісу Мотриного, а лісом попрямували в холодний Яр. Серед холодноярців панував тепер настрій самоліквідації. А між тим жевріла якась іскра надії на відомості з Штабу Армії УНР., не погасала, і люди та й козаки сумно і терпеливо дня на день чекали вістки.
Отаман Хмара з Чорнотою мали коротку нараду у вузькому колі старшин і домовились на випадок особистих вісток, негайно повідомляти один другого.
По цих відвідинах і нараді от. Хмара зі своїм загоном залишив Холодний Яр і подався лісом майже до Смілої, потім повернув ліворуч і, йдучи селами нічого не чіпали. Біля Райгороду перейшли залізницю, беручи напрямок на Тальне, де хотіли зустрітися з от. Гонтою, що оперував у Звенигородській окрузі, але того не сталося. Дійшовши до села Маківки, зустріли кінний роз'їзд червоних. Зав'язалась перестрілка і роз'їзд передової частини скоро зник, але нам пощастило затримати двох розвідників, які й виявили, що тут є червона під командою Яхонтова, яка прибула на Звенигородщину для боротьби з бандами як Гонти так і Гризла, Після цього почалось велике переслідування, тому от. Хмара наказав залишити село Маківку і рухатись в напрямку Лебедина. З от. Гоитою зустрітись так і не довелося. Від Лебедина пішли знову силами, де по сільрадах назбирали штампів та початок, щоб згодом, при потраві виробити відповідні посвідки кожному повстанцеві під час вимушеної самоліквідації.
Починалась осінь. Зашуміли листям жовтіючі дерева лісів, сумно гомонів вітер по полю, холодні дрібненькі, часто густі дощі рясно поливали землю. Як хотілося повернутися знову до своїх затишних лісів, до теплих землянок, щоб хоч трохи заховатись від холодної стихії. Беремо напрямок на схід і приходим до лісу Давидівського, де в окрузі все спокійно. Аж раптом — новина; прибуло двох козаків, Микита і Гриць з Чути. Вони й розповіли нам про трагічну подію.