Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Я замислився.
— Признаюсь вам, що в мене такі думки були. Можливо, я навіть дав би їм волю, якби не знав, що Ворона лежить поранений.
— То якраз дурниці. Одразу майже після того, як ви пішли, він з'явився біля столу, зелений і похмурий, але майже тверезий. Кровопускання допомогло. Він був обмотаний бинтом, як головка капусти, лише ніс і очі виглядали. Дубатовк йому: «Що, хлопче, соромно, напився, як свиня, мене на дуель викликав, а наскочив на чоловіка, який дав тобі чосу?» Ворона спробував усміхнутися, але від слабості хитнувся: «Сам бачу, дядьку, що я дурень. І Білорецький так мене провчив, що я більше ніколи не лізтиму до людей». Дубатовк тільки головою похитав: «Ось що горілочка, міць божа, з йолопами робить». А Ворона йому: «Я думаю, треба в нього пробачення попросити. Незручно. Все одно — ніби покликали в гості і спробували вистьобати». Потім подумав. «Ні, — каже, — пробачення не проситиму, серджуся трохи. І, зрештою, він дістав задоволення». І я вам скажу ще, він сидів з нами, а ми пили до самого світанку. Дубатовк так напився, що почав уявляти себе християнським мучеником за часів Нерона, і все намагався покласти руки в миску з паленкою. Цей ваш секундант, бовдур років під сорок, усе плакав і кричав: «Матінко, прийди сюди, погладь мене по голівці. Кривдять твого сина, не дають йому більше горілки». Чоловіка зо три так і заснули під столом. Ніхто з них не виходив ані на хвилинку, так що до дикого полювання ні Ворона, ні Дубатовк відношення не мають.
— А ви що, і Дубатовка запідозрювали?
— А чому ні? — жорстко сказав Світилович. — Я нікому нині не довіряю. Йдеться про Надію Романівну. Чого ж я Дубатовка звідси, з підозрілих, викидатиму? З якої речі? Що добрий він? О-го, як людина прикинутися може! Я і сам… учора навіть не підходив до вас під час дуелі, щоб не підозрівали, якщо вони злочинці. І зараз не підходитиму, не треба. Я і вас підозрював: раптом… та потім схаменувся. Відомий етнограф іде в бандити! Ха! Так і Дубатовк міг ягнятком прикинутися. А головне, не сподобався мені отой його подарунок, портрет Романа Старого. Немовби навмисне, щоб дівчину з колії вибити.
— А що, — схаменувся я, — справді підозріло… Вона тепер навіть біля каміна боїться сидіти.
— Отож-бо, — пригнічено сказав Світилович. — Отже, не він король Стах. Подарунок цей якраз на його користь говорить. І вчорашня подія.
— Слухайте, — сказав я. — А чому б не припустити, що король Стах — це ви. Ви ж пішли вчора пізніше за мене, ви до мене без ніяких підстав ревнуєте. Ви, може, мені просто очі замилюєте, а насправді, тільки-но я вийшов, а ви: «На коні, хлопці!»
Я ні хвилини не думав так, але мені не сподобалося, що довірливий, щирий хлопець сьогодні тримає себе, як недовірливий дід.
Світилович дивився на мене, як очманілий, кліпнув разів зо два очима й раптом зареготав, одразу перетворившись на доброго, чистого юнака.
— Отож-бо, — відповів я його тоном. — Не зводьте даремно наклепу на старих, як Дубатовк. Образити людину недовго.
— Та я і не думав зараз про нього, — усе ще регочучи, відказував він. — Я вам казав, вони були зі мною. Коли почало світати, Вороні стало дуже погано, пішла знову кров, почав марити. Послали одного за дідом-знахарем, потім навіть лікаря привезли, не полінувалися у повіт поїхати. Приїхав він зовсім недавно й наказав Вороні тиждень бути в ліжку. Сказали, що рану отримав випадково.
— Ну, а хто б ще міг бути?
Ми перебрали всіх довкола, але ні на кому не зупинилися. Думали про Бермана навіть і хоч розуміли, що він — теля, вирішили написати листа до знайомих Світиловича в губернське місто й довідатися, як він там жив раніше і що він за людина. Це було потрібно тому, що він був один з людей округи Яновської, про якого ми нічого не знали. Ми думали й так і сяк, але ні до чого не могли додуматися.
— Хто найбагатший в околицях Болотяних Ялин? — спитав я.
Світилович подумав:
— Яновська, здається… Хоч багатство її мертве. Потім іде Горович (він не живе тут), потім пан Горобурда, — до речі, головний спадкоємець Яновської у тому випадку, якби вона померла тепер. Потім іде, мабуть, Дубатовк. Землі в нього мало, господарство й будинок, самі бачите, бідні, але, видно, є приховані гроші, бо в нього завжди їдять і п'ють гості. Решта — дрібнота.
— Ви кажете — Горобурда спадкоємець Яновської. Чому він, а не ви, її родич?