Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Вона хотіла привласнити шістсот тисяч крон?
— Принаймні на те скидається. Про це я також хотів з нею поговорити.
— А ще про що?
— Не зрозумів...
— По-перше, ти хотів поговорити з нею про гроші. А по-друге?
Я завагався. Не мав бажання признаватися, що Юсеф Мардал і Геллє, можливо, мали інтимні стосунки, і що вона зрадила мені з ним.
— Та... про зґвалтування. Я збагнув, який це був для неї удар.
— Окей, — Маркюссен скоса глянув на мене, ніби не цілком повірив, що я сказав усю правду. — Але навіщо ти заліз через вікно? Я питав про це вчора, однак притомної відповіді не почув.
— Мав погане передчуття. Вона не прийшла на зустріч, і я злякався, чи чогось з нею не трапилося.
— Не зовсім розумію. Ти мав підстави для страху?
— Та ні, прямих підстав не мав, але тривожився, аби вона чогось собі не заподіяла.
Він подивився на мене, ніби не розуміючи, що я кажу.
— Я боявся, що це вона вбила Барбару, — додав я.
— Серйозно?
— Гроші давали їй мотив. Мусиш визнати... Я подумав, вона злякалася, що я про все довідався і донесу на неї, і... — я змахнув рукою. — Але тепер я знаю, як було насправді. Вона не вчиняла самогубства. Її вбили.
Маркюссен нічого не відповів, лише знову напустив на себе пихату міну.
— Як убивця потрапив у дім? — запитав я.
— Це має для тебе якесь значення?
— Вона лежала в спальні гола. Я лише подумав... це міг бути хтось, кого вона знала.
— Підозрюєш інтимний акт перед смертю?
Я кивнув.
— Не схоже. Хоча маємо лише попередній рапорт патологоанатома.
Мені, на диво, полегшало на душі.
— Ми не знаємо, як убивця потрапив усередину, — вів далі Маркюссен. — Можливо, теж через вікно, але ж ти жахливо нацяпав, годі щось побачити. Покійна мала маленьку ранку в районі діафрагми, ніби від кінчика ножа. За моєю теорією, хтось подзвонив у двері, потім на вістрі ножа загнав її на другий поверх, — якусь мить він спостерігав за моєю реакцією, а тоді сказав: — Ми можемо зробити невеличку перерву. Ще горня кави, Бренне?
— Так, дякую, — погодився я.
Маркюссен пішов по каву, я ж сидів, намагаючись позбирати докупи думки. Потер обличчя, відчув під долонею колючу щетину. Уранці забув поголитися.
— Ось, — Маркюссен подав мені повне горня, важко осів на стілець. — Ми перевірили твій мобільний. Поки все збігається з твоєю розповіддю. Ти їй телефонував, а за п’ять днів до її смерті ви обоє обмінювалися повідомленнями.
— Та звісно, збігається! — вигукнув я.
— Ми мусили перевірити. Що ти робив у вихідні?
— Це тоді її вбили?
— Схоже, так.
— Не виходив з дому.
— Сам був?
— Сам. Останні тижні були дуже важкими. Я не мав сили на прогулянки і не мав ніякого бажання когось бачити, — у мені зануртувало роздратування, гостро, зненацька. — Скажи чесно, Маркюссене, ти, справді, вважаєш, що мені потрібне алібі? Я підозрюваний? У такому випадку, мав би мене про це поінформувати!
Він не дав себе спантеличити.
— Ти не підозрюваний. Поки що...
— Поки що? Що це означає?
— Це означає, що я намагаюся виконувати свою роботу. Продовжимо?
Моя злість минула так само швидко, як і спалахнула. Я приречено кивнув.
— Поїхали!
Його дошпортуванням до найменших дрібниць не видно було кінця. Я пожалівся на біль голови, він приніс пігулку, але не здався.
— Проаналізуймо все ще раз, — сказав Ґюннар Маркюссен.
— Ти сказав, що відчинив двері й побачив її у ліжку?
— Так.
— Увійшов до кімнати?
— Я вже казав. Зупинився на порозі.
— Не підійшов подивитися, чи вона, справді, мертва?
— Не було потреби.
— Ти впевнений, що не заходив до спальні?
— Це просто... я абсолютно впевнений, що не заходив, — я потер чоло. — Уже казав, не було жодного сумніву в тому, що вона мертва.
Я заплющив повіки, усе знову спливло перед очима.
— Я... я побачив мотузку. Синю мотузку навколо її шиї.
Ґюнар Маркюссен надовго замовкнув.
— Так, ти її помітив... — нарешті промовив він. — Я просив би тебе нікому цього не розповідати, Бренне. Задля збереження таємниці слідства.
— Боюся, не можу пообіцяти.
Маркюссен вражено глянув на мене.
— Чому?
Я зітхнув.
— Бо маю певні зобов’язання.
— Перед ким?
Я не відповів.
— Чи міг би я забрати своє авто? — запитав натомість.
— Воно стоїть на задньому дворі. Ключі в охорони.
— Чудово! Як, до речі, просувається розслідування з листами-погрозами? Щось з’ясували?
Маркюссен похитав головою.
— На жаль, глухий кут.
— Ніяких відбитків пальців?
— Жодних, лише твої і секретарки. Папір і конверти цілком стандартного зразка, продаються усюди. Те саме стосується і туші. Експертиза почерку неможлива, бо немає з чим порівняти.
— Розумію, — промовив я і підвівся.
— Не думаю, що тобі варто аж надто їх боятися, — сказав Маркюссен. — Надзвичайно рідко від подібних погроз переходять до дій, до того ж...
— Що? — не втримався я, бо Ґюннар дивно замовк.
— Та, просто подумав... Увесь сенс погроз полягав у тому, щоб змусити тебе відмовитися від справи, але тепер яка з тебе користь... Мардала ж засудили, писака мав би бути задоволений, хіба ні?
Я зрозумів його натяк.
— Що трапилося? — запитав Юсеф Мардал, коли я прийшов до нього в кімнату для відвідувань. — Не думав, що так скоро тебе побачу...
Я відразу перейшов до справи.
— Геллє Мьорк мертва.
— Це правда? Тому ти прийшов, щоб висипати на мене ще більше звинувачень, сказати, що це теж моя вина? У такому разі, можеш не старатися! Я не гвалтував Геллє і не несу відповідальності за її самогубство. Мені плювати на неї!
Говорив він мов рубаними словами, але без жодних емоцій. Переді мною йому не треба було нічого вдавати.
— Та, звісно, плювати, — сказав я. — Але я не збираюся ні в чому тебе звинувачувати. Хотів лише повідомити, що твої перспективи на виправдальний вирок в апеляційному суді суттєво поліпшилися.
Юсеф вичікувально дивився на мене.
— Геллє Мьорк не вчиняла самогубства, її убили, і все вказує на те, що її убив той самий злочинець, який позбавив життя Барбару Бломберґ. І це не міг бути ти, Юсефе. Ти маєш найзалізніше в світі алібі. Ти був тут.
Він кивнув, потім ще кілька разів кивнув і розплився широкою усмішкою на все обличчя.
— Фантастично, Бренне!
— Може, для тебе й фантастично, але не для Геллє..
Карі очі Юсефа зблиснули зловтіхою.
— То чому ти прийшов до мене з цією новиною, якщо так гаряче ненавидиш мене?
Я встав.
— Бо я твій адвокат...
Розділ 52
Сюнне мала стурбований вигляд.
— Ти певен, що сам хочеш за це взятися, Мікаелю?
Ми розмовляли в її кабінеті. Вона сиділа за письмовим столом, а я схвильовано ходив туди й сюди.
— Чому ні?
— Чесно кажучи, ти якийсь маніакально збуджений. Знайшов спотворений труп жінки, у яку був закоханий, але поводишся так, ніби нічого не сталося. Може, тобі ліпше побути вдома? Я певна, без проблем роздобудеш собі лікарняний.
Я змусив себе сісти.
— І що доброго з цього вийде?
— Думаю, тобі потрібний перепочинок.
— Перепочинок у чотирьох стінах не поверне Геллє. Мені треба чимось зайняти думки, я повинен щось робити, щоб не думати про неї увесь час.
Сюнне я не переконав.
— Може, якраз навпаки — тобі треба думати про неї, а не втікати від думок.
Я витріщився на неї.
— Якщо мені спотребиться порада модного психолога, я куплю собі ілюстрований дамський журнал.
Сюнне ображено набурмосилася, похитала головою.
— Роби собі, як хочеш. Мікаелю. Ти завжди робиш те, що тобі заманеться. Та однаково не розумію, чому такий поспіх, чому його треба негайно звільняти з-під варти?