Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
Я бачив, що вона гола.
Я бачив, що вона мертва.
І я побачив ще дещо.
Ноги підгиналися. Я спустився сходами, вийшов надвір, не зачинивши за собою дверей, брів стежкою, похитуючись, немов п’яний, якось дочвалав до авта, сів за кермо. Аж тоді вийняв мобільний і зателефонував.
Не на 112 чи 113, ніякої потреби в поспіху вже не було, ніякого сенсу викликати швидку чи поліцію. Я зателефонував Ґюннарові Маркюссену.
— Що? — скрикнув він. — Про що ти кажеш, Бренне? Ти п’яний? Можеш говорити голосніше?
Нарешті до нього дійшло.
— Нікуди не йди до нашого приїзду. І нічого не чіпай, — звелів він.
Я і не збирався нікуди йти, сидів за кермом, дивлячись крізь брудне лобове скло, як сонячний диск на мить завис над гірським хребтом на північному заході, а тоді, наче відважився, хутко пірнув, і весь довколишній світ поринув у тінь.
За якийсь час я почав мерзнути, а потім мені стало млосно. Піт зросив усе тіло, я відчинив дверцята й виблював. Саме тієї миті у вуличку завернув перший патрульний автомобіль, з виском загальмував навскоси переді мною. Молодий констебль з неголеними щоками вискочив з авта.
— Не рухатися! — крикнув він. — Нас повідомили, що тут сталося убивство!
Я підвів голову, глянув на нього, і мене знову вивернуло — жовто-зелене в’язке блювотиння розтікалося асфальтом.
Розділ 50
— Ти топтався по хаті, відчиняв двері, знищив сліди, забруднив місце злочину! Що ти собі, з біса, думав, Бренне? Невже не можна було принаймні вийти тим самим шляхом, яким зайшов, щоб не затоптував сліди на порозі? — докоряв Ґюннар Маркюссен.
Ми сиділи в його автомобілі. Маркюссен, здавалося, ще більше засвинив авто, відколи я сидів тут востаннє, — усюди валялися паперові кавові кухлики й зіжмакані обгортки з-під шоколаду. У садку поліцейський натягав огороджувальні стрічки. На вулиці поволі збиралася юрба зівак.
— Я не працюю у поліції, — боронився.
— Тобі невимовно пощастило, — похмуро буркнув Маркюссен. — Інакше був би вже безробітним.
Я промовчав.
— Що тебе сюди занесло? Навіщо ліз у вікно?
— Хотів поговорити з Геллє. Ми умовилися про зустріч, а вона не прийшла, і я подумав...
— Здається, я вже чув колись цю історію... — урвав мене Ґюннар.
Констебль постукав у його вікно. Маркюссен опустив шибку.
— Що там?
— Ми знайшли за будинком пальто чи куртку, — казав полісмен. — Щось на кшталт бушлата.
— То моя, — сказав я. — Буду радий, якщо мені її повернуть.
— Відай її криміналістам, — звелів Маркюссен, не дивлячись на мене. — Гадаю, ти маєш інші куртки, — сказав він, коли я почав протестувати. — А цю тобі повернуть пізніше.
Довелося змиритися.
— Повернімося до мого запитання. Навіщо ти заліз через вікно? Незвичний спосіб зайти до будинку, навіть якщо хтось не з’явився на зустріч.
Я намагався пояснити, але мої думки були немов пошматовані на клапті й розвіяні вітром.
— Ви були коханцями? — урвав за якийсь час мою безалаберну балаканину Маркюссен.
— Так. Радше — ні. Ми недовго були коханцями, але тепер уже ні.
— Чому?
— Вона мене покинула. Після отого з Юсефом... Зґвалтування. Чи... не знаю...
Маркюссен прискіпливо приглядався до мене.
— Дай мені свій мобільний, Бренне!
— Навіщо?
— Роби, що кажу! Ти знаєш, навіщо. Найчастіше вбивства скоюють найближчі, чоловіки, коханці, у тому числі й покинуті.
— Думаєш, то я її убив? Чи ти здурів?
— Я нічого не думаю, Бренне. Просто дотримуюся закону. Як завжди. Доки не з’являється якийсь бісовий адвокат, який вищипує на мені пір’я у суді. Такий мій досвід, — він простягнув руку. — Дай сюди!
Я похитав головою, але послухався.
— Пін-код, будь ласка!
Я назвав, а він записав його кульковою ручкою на долоні.
— Дуже професійно, — буркнув я.
Маркюссен пропустив мої слова повз вуха.
— Ти зачасто вигулькуєш на місцях злочину, і це мені не подобається, — сказав він.
— Що це означає? Ти мене затримаєш?
Ґюннар довго й уважно мене розглядав.
— Та ні, — промовив урешті. — Щось ти погано виглядаєш, Бренне. Я попрошу когось відвезти тебе додому, а завтра чекаю у своєму кабінеті рівно о дев’ятій ранку.
— Я й сам можу доїхати.
— Не думаю.
— Чому це? Хочеш, щоб криміналісти ще й моє авто оглянули?
— Ти зараз не в тому стані, щоб сідати за кермо.
Додому мене завіз той самий констебль з неголеними щоками, який перший з’явився на місці злочину. Він намагався балакати дорогою, здавалося, ніби мовчанка гнітить його, а що я не відповідав, то й він помалу замовк.
Вдома я невпинно сновигав кімнатами, які стали немов більшими, ніж були досі. Здавалося, увесь світ спорожнів й осамотів.
Десь я читав, що Всесвіт має властивість розширюватися. Усе, від найбільших галактик до найменших атомів, віддаляється одне від одного, і точнісінько так мені видавалося, ніби відстань між мною та рештою людей дедалі збільшується. Одного разу вона стане нездоланною. Мій батько, Геллє, мій друг Петер — усі опинилися поза межею досяжності.
Не знаю, котра була година, коли в двері подзвонили. На сходах стояла Сюнне.
— Чула, що сталося, — сказала вона.
Я мовчки кивнув, не мав сили відповісти вголос. Побачивши Сюнне, я відчув невимовну полегкість, незаперечний доказ, що я не самотній у світі.
— Можна ввійти? — запитала вона.
— Звичайно, — я відступив убік, пропускаючи її в коридор.
Сюнне заварила какао, і це нагадало мені мою матір. Один з небагатьох спогадів про маму — як вона заварює мені какао.
— Звідки ти довідалася? — запитав я, коли ми сіли у фотелі в екері.
— Маркюссен зателефонував.
— Ґюннар Маркюссен? Нащо?
— Вважав, що не варто залишати тебе самого ввечері.
— Он як! Хто б подумав, що старший інспектор Ґюннар Маркюссен хоч секунду свого часу присвятить турботі про мене!
— Як почуваєшся? — запитала Сюнне.
— Навіть не знаю... Трохи в’ялий.
Сюнне кивнула. Потім ми сиділи, мовчали й сьорбали гаряче какао.
— Вона вчинила... наклала на себе руки? — несміливо порушила мовчанку Сюнне.
— Ти питала Маркюссена?
— Так, але не видобула з нього ані слова.
— Ні, не думаю, що це було самогубство, — тільки й сказав я.
Сюнне не допитувалася про подробиці.
— Може, трохи поспиш, Мікаелю? — озвалася вона, коли ми випили какао.
— Боюся, я не засну.
Сюнне підняла руку, а в ній — затиснуту між вказівним і великим пальцем пігулку.
— Дідрік дав, — мовила вона. — Сказав, що тобі пригодиться.
— Що це?
— Уявлення не маю. Але Дідрік гарантував, що ти заснеш. Ковтни, а поговоримо вже завтра.
Я слухняно запив пігулку водою і пішов спати. Трохи полежав у темряві, усе ще ніби відчуваючи в ніздрях солодкавий запах крові й мертвої плоті, перед очима зринала картина, яку я волів би забути, а потім раптово подіяло снодійне й потягнуло мене в пітьму.
Розділ 51
Ґюннар Маркюссен мовчав, я сьорбав чорну каву, сподіваючись, що ось-ось остаточно прокинуся. На зустріч я спізнився на п’ятнадцять хвилин.
Я вихилив останні гіркі краплини й відставив горня.
— Закінчімо уже з цим!
— Розкажи мені про Геллє Мьорк, — попросив Маркюссен.
— Що ти хочеш знати?
— Усе, що тобі спаде на гадку.
— Уперше ми познайомилися, мабуть, п’ятнадцять років тому, — почав я. — Мали невеличку... пригоду, як то кажуть.
Снодійна пігулка, випита звечора, ще, видно, не вивелася з організму, бо думки мої були в’ялі й неповороткі. Але поступово я розговорився, розмова пішла легше.
Я розповів, як ми відновили наші стосунки і чим усе скінчилося. Маркюссен слухав, занотовував і майже не перебивав. Стрепенувся, аж коли я дійшов до грошей, які Барбара позичила Геллє, підняв голову й здивовано глянув на мене.