Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Щити! Дах!

Щити пішли над головами. Вишколені до бою коні намагалися кусатися і ставати дибки, б’ючи копитами, але дарма. Піхотинці з першого ряду зосередилися лише на тому, щоб утримати щити на відповідній висоті, а тим часом друга лінія перейшла в атаку. Солдати проходили під щитами товаришів, діставалися до коней і втикали дротики й мечі в груди чи тнули по ногах. Стьобані панцири не надто захищали від сильних уколів зблизька, а шкіряні паси, накручені навколо ніг, не становили перешкоди для клинків. Ржання та кувікання коней було чутно, мабуть, аж на верхівці Лиски.

За кілька хвилин уся перша шеренга звалилася на землю, а піхота ринула вперед, на бігу добиваючи вершників і коней. Варгенн тримався позаду, знаючи, що в натовпі і в тисняві битви його сокира лише заважатиме. Раптом усе перемішалося: піхотинці, кочівники, тварини. Частина вершників, чиї коні були поранені, зіскочили на землю, щоб битися із супротивниками в пішому строю. Але в тісній битві меекханська піхота не мала собі рівних. Майже всього солдата закривав важкий щит, а з-за нього блискавичними уколами висувався клинок меча. Піхотинці йшли вперед, скорочували дистанцію, щоб унеможливити удари важкою довгою шаблею чи сокирою. Били щитами, перекидаючи ворога й ламаючи йому кістки. Вбивали швидко і вправно, як уміють професійні солдати. За кілька хвилин все скінчилося.

— Назад! — крикнув лейтенант.

Піхота відступила від побойовиська, залишаючи на скривавленій землі понад дві сотні мертвих кочівників. Наскільки міг помітити Варгенн, лише кілька солдатів було поранено в безпосередніх сутичках. Коли меекханцям вдавалося нав’язати ворогу власні правила битви, їхній вишкіл та озброєння перетворювало кожен загін на машину для знищення.