Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Арбалети клацнули знову, й кількадесят ув’язнених усередині палаючого півкола кочівників, безладно перекинулися із сідел.

— Щити! Дах!

Щити піхотинців, що стояли навпроти кінних, поповзли вгору. Раптом нападники, яким вже мало б здаватися, що вони пробилися крізь піхоту, опинилися в ситуації вершника, чий скакун по саме черево вгруз у хиткі піски. Щити піхоти утворювали рівну поверхню без щілин, в які можна було б увіпхнути вістря, а бити по них мечем чи сокирою не мало жодного сенсу, оскільки нормально розмахнутися було неможливо. Якийсь час Вершники Бурі розпачливо штовхалися в ту загату, а потім один, другий, третій кінь раптом заіржали і звалилися на землю. На очах у Варгенна під захисний дах прослизнуло двоє солдатів, тримаючи обіруч, наче важезні списи, дротики. Вони блискавично пробралися поміж своїми товаришами, дісталися коней і завдали подвійного уколу, знизу, під стьобаний панцир. Тварина кувікнула, наче її застали зненацька, пирхнула кров’ю, струмінь якої вирвався з ніздрів і писка, і звалилася на землю. Вершника вбили раніше, ніж той встиг підвестися на ноги. Менш ніж за півхвилини всі кочівники, що вдерлися вглиб строю, були мертві. Як і їхні коні.

— Стіна!

Лінія вирівнялася. Солдати зімкнулися так, що поміж щитами не можна було увіткнути навіть кінчик ножа. Мечі вдарили плазом у солідну оковку верхнього краю щита, а майже з трьохсот горлянок пролунав лютий, визивний рик. Сімнадцятий полк мав двохсотрічну традицію й був гордістю Восьмої Пішої дивізії; жодні кляті скотарі не мали права сприймати їх як м’ясо для затуплення мечів.