Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Бо жоден і не зійшов, — Велерґорф дивився кудись удалечінь, його обличчя спохмурніло. — У них уже тоді було понад п’ятдесят поранених, здебільшого від стріл та дротиків, але всі клялися, що можуть битися далі. Ними тоді щось оволоділо, кажу вам, бо я дивився в їхні очі й бачив лише спокій. Не страх, не розпач і не дурну й пусту відвагу — лише спокій і волю. Вони знали, що загинуть, і знали, що своєю смертю купують час іншим, тож прийняли майбутню загибель без спротиву. Я бачив, як ті, що не стояли на барикаді, жартують і сміються, як переводять дух, п’ють, їдять, перевіряють зброю та панцири. І знав, що наступна атака розіб’ється об них, бо нападники, хоч і були чудовими воїнами, не мали в собі навіть крихти тієї затятості. Кочівники йшли за новою здобиччю й за бранцями, але щоб утішатися одним і другим, вони мали пережити битву. І тоді я зрозумів, що це означає — бути мешканцем Імперії, і як цим південним людям вдалося її побудувати. З тієї миті я не розбивав голову тому, хто називав мене меекханцем. Максимум — розквашував ніс.

Він іронічно усміхнувся й відразу споважнів.

— Це була перша серйозна атака, а тоді почалася друга. І я мав рацію: атаки одна за одною розбивалися. Я ніколи не бачив, і, напевно, ніколи вже не побачу чогось подібного: ці кляті піхотинці стояли, наче скеля, й тяли, рубали, кололи без передиху. Вони вельми ґрунтовно збудували барикаду, з усіх боків обсипали вози землею, підперли жердинами. Коли в них закінчилися дротики, вони почали кидатися камінням. Коли одна відчайдушна атака нарешті прорвалася за барикаду, вони пішли в контратаку, відбили її та зайняли знову. Півдня вони билися, наче зграя демонів, а ми могли лише стояти й дивитися, бо Дарвен-лав-Ґласдерн, той їхній клятий полковник, не дозволяв нам зійти вниз, хоча стріли в нас закінчилися вже давно й ми могли лише кидати з гори каміння.