Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
Наступного дня Вова Дудка привіз покірного воротаря на це саме місце знову.
— Я не буду! Я не можу цього зробити, як ви не розумієте!
Юрій повторював цю фразу весь час, поки тренер віз його на один із складів імпортної побутової техніки, той, що знаходився далі від офісу, попередньо подзвонивши туди й наказавши всім, хто на складі, забиратися звідти геть. Останній перед завтрашнім матчем серйозній розмові воротаря з тренером ніхто не повинен заважати.
Перед тим, як почати цю розмову, Санчо зачинив двері зсередини, витягнув із кишені пістолет, скинув запобіжника. А тоді ступив крок до Юрія, котрий сунув подалі в куток, до коробок з імпортною побутовою технікою, кинув йому в обличчя поліетиленовий пакет із чимось м’яким усередині.
— Тепер поговоримо нормально, Юрець, — Санчо намагався триматися якомога миролюбніше. — Нас тут ніхто не слухає. Скажи, ось що знову не так? Чому ти не хочеш одягти форму?
— Я не вийду на люди в білизні! Я не можу, як вам ще пояснити?
Юрій уособлював відчай та приреченість. Вірніше, це була така відчайдушна приреченість.
— Де ти бачиш білизну?
— Труси. Я не вийду на поле в трусах. Я по квартирі не ходжу в трусах.
— Це — спортивні труси, чувак. Ти в шортах ходиш?
— Ходжу.
— Тоді вважай, що це — такі шорти.
— Але це — не шорти! Це труси! Я в школі на фізкультуру ходив у штанах, у спортивках, мені мама довідку від лікаря діставала!
— Твою маму! — не витримав Санчо. — Ти ж якось купаєшся на пляжі влітку! Ти в шортах купаєшся, ботан? У шортах?
— Я взагалі не купаюся, — промимрив Юрій. — Мені шкодить пряме сонячне проміння, ми з дружиною в гори їздимо, там можна не виходити без штанів на люди…
Подумки Санчо порахував до десяти. Потім — ще до двадцяти.
— Це — спортивна форма нашої команди, — сказав він, тримаючись із останніх сил. — Це твоя спортивна форма. Ти не можеш нічим відрізнятися від усіх нас, ботан, від гравців, від своїх товаришів! Ти захищаєш наші ворота, Юрець!
— Чому я не можу захищати їх не в трусах? Володимире Миколайовичу, я не розумію — чому я не можу, чому не маю права вдягнути звичайні спортивні штани? Я вже погодився стояти на воротах, ви витратили на мене кілька днів вашого дорогоцінного, я зовсім не перебільшую — дорогоцінного часу! Я можу захищати ворота, я спробую це зробити, я гратиму в футбол! Але я не можу виходити на люди голий!
— Це — спортивна форма! Ти не голий!
— Це — труси, Володимире Миколайовичу! Я не ходжу в трусах на людях! Не ходжу з голими ногами! Вони в мене криві, розумієте!
— Не гребе.
— Гребе! Гребе, Володимире Миколайовичу! Для мене це все одно, що ходити голим, як ви не можете цього зрозуміти! Як я зможу захищати ворота, коли сам, розумієте — сам відчуватиму, наскільки беззахисний!
Юрій відкинув пакет із формою в куток. Він стоятиме на смерть, у цьому Вова Дудко на прізвисько Санчо, який справді досить добре вивчив людську породу, був у цьому переконаний.
Все.
Досить.
Санчо націлив на Юрія пістолет, палець легенько пестив гачок спуску.
— Зараз ми побачимо, козел, як ти вмієш захищати інших. Свою родину, наприклад. Жінку свою, Юлю, здається. Правильно, Юлю?
— Юлю… — Системний адміністратор пополотнів.
— Зараз я привезу її сюди, — Санчо сам дивувався власному спокою. — Тебе я не маю права пальцем зачепити. Так карта лягла, що ти, мудак, мусиш грати в нашій футбольній команді, хоча ані тобі, ані мені, ані шефу цього не хочеться. Але до завтра, до самого кінця матчу, твоя Юля сидітиме тут. З нею залишиться один мій колега, з пістолетом у одній руці і телефоном — у другій. Якщо ти не вийдеш на поле — в ось цій спортивній формі, в спортивних трусах, твоїй Юлі гайки. Не знаю, що захоче зробити з нею мій колега перед тим, як застрелити. Але то вже буде його справою — і залежатиме від тебе, ботан. Ну, мені їхати по Юлю?
Юрій повільно стягнув із носа окуляри, акуратно склав дужки, відклав їх набік.
— Ви не зробите цього, — твердо сказав він. — Ви не зробите так, Володимире Миколайовичу!
— Зроблю! Я ще не таке робив, ясно тобі? Я не хочу цього робити — але я зроблю так! Бо ти повинен вийти на поле і грати в футбол, і якщо тебе інакше не можна до цього змусити…
— Футбол цього не вартий! — викрикнув Юрій. — Жоден футбол такого не вартий! Це ж лише гра у м’яч, Володимире Миколайовичу!