Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
У Юрія враз пересохло в роті.
— Але ж… Наскільки я розбираюся… Воротар повинен… У смислі, не повинен пропускати у ворота м’ячі… Мені заб’ють, Володимире Миколайовичу, мені ж точно заб’ють! Я не вмію, я ніколи…
— На це — забий, — Санчо всміхнувся з власного каламбуру. — Так у нас є шанс. Кажу ж тобі — тактика. Ми з шефом будемо грати в нападі. Постійні атаки. Вони нашої тактики не знають, і треба відразу прорватися до їхніх воріт та розмочити рахунок. Потім — глуха оборона. Головне — не пустити нікого до твоїх воріт, і це ми, я так думаю, організувати зможемо. Протримаємося два рази по сорок п’ять хвилин — усе, наша взяла, — докуривши в останній затяг сигарету, Санчо розтоптав бичок носаком. — Буде ось так, ботан. Все, ми так вирішили.
— Але…
— Мале! — перекривив його Санчо, раптом відчувши, що терпець починає уриватися. — Візьми свої «але», сходи з ними в сортир і всі спусти в унітаз! Все одно тебе треба хоч трошки надрочити на воротаря. Є шість днів, будемо дрочитися. Шеф закерував, аби я тебе поганяв. Тренером твоїм я буду, вкурюєш, ботан?
Санчо протягнув Юрі пачку цигарок і той, хоч ніколи в житті не курив, слухняно взяв одну, застромив фільтром назовні. Це чомусь остаточно вивело новоспеченого тренера: висмикнув цигарку з невмілого ботанського рота, переламав навпіл, кинув під ноги — ось так пару і стравив.
Далі — пекло.
Від наступного ранку і далі кожен день Санчо дзвонив у двері квартири свого підопічного, аби той покірно виходив за ним до найближчого спортивного майданчика, де вони бігали кола, щоразу збільшуючи норматив за вимогою тренера. Потому Юра мусив ще півгодини займатися фізкультурою, далі — човгати на роботу, від якої його ніхто не звільняв, ловити там погляди колег, членів своєї команди, а під вечір доповзати до дивана й падати, тепер уже під співчутливі погляди Юлі, яка цими днями повторювала, мов мантру: «Ти — мужик! Я пишаюся тобою!»
На ворота тренер поставив його під кінець третього дня інтенсивної фізичної підготовки.
Вони прийшли на справжнє футбольне поле, обладнане в надрах якихось дворів спального району, і Санчо заявив, стукнувши об землю принесеним футбольним м’ячем:
— Ось тут усе станеться, чувак. Ось це — твої ворота. Звикати починай уже зараз. Зростися з ними, братан. Ти повинен із ними зростися. Ставай на пробу.
Юрій почовгав до воріт, як був — у джинсах, туфлях та світлому светрику з каптуром. Глянувши спочатку на одну штангу, потім — на іншу, спробував знайти між ними своє місце. Зграйка місцевої пацанви, яка саме буцала м’яча на полі без конкретної мети, просто розминаючись та очевидно вбиваючи час, припинила своє заняття, з цікавістю стежачи за дивними маневрами дорослих чоловіків.
— Очки зніми! — скомандував Санчо, знову стукнувши своїм м’ячем об землю.
— Я не побачу нічого, — спробував заперечити зі свого місця Юра.
— Ну, ладно, сьогодні так. Завтра лінзи свої вдягнеш, — Санчо критично глянув на вибрану воротарем позицію. — Далеко зайшов. Глибоко. І по центру стань. Не так — вперед трошки… Во-во, так і стій! Тільки не стовпом, бляха, ти не солдат на тумбочці! Коліна зігни трошки! О! Нормально для першого разу, далі розберешся, — він реготнув. — Тобі ще сподобається, ботан! Сам знову попросишся!
У повітрі вже від обіду пахнуло осіннім дощем, і з усього було видно — він таки ось-ось піде. Спроба Юрія звернути на це увагу тренера ні до чого не призвела, воротар-початківець хіба нарвався на відповідь: «Матч відбудеться за будь-якої погоди! По-любому, на!»
Роззирнувшись і тепер уже зачепившись поглядом за цікавих підлітків, Санчо коротко свиснув їм, махнувши при цьому рукою:
— Е, марадони! Ану, валіть сюди! Діло є!
Двічі просити вони себе не змусили, підбігли. Передній, коротко стрижений, напевне — лідер, копав перед собою м’яча. Усього їх було четверо, всі — різного віку, у одного не було переднього зуба.
— Дай пас! — крикнув Санчо, і коли йому відпасували, легко прийняв, показав нескладний, але хвацький фінт, навіть обвів несподіваних суперників, при цьому не випускаючи з рук свого м’яча. Нарешті припинив розминку, кивнув старшому: — Ну?
— Потягне, — почулася поблажлива відповідь.
— Значить, так, орли, — Санчо кинув свого м’яча на землю, він покотився хлопцям під ноги. — Задача така. Бачите, он ботанік у очках на воротах? Будете пробивати його по черзі. Ось можете прямо так, два м’ячі задіяти, ваш і мій. Головне — без перерви, інтенсивно, як пеналі йому лупите, ясно?