Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

— Так собі. Біль то йде, то повертається. Схоже, листя мені допомагає.

Тільки голова від нього паморочиться.

— Нехай краще паморочиться, ніж болить.

— Вірно. — Він узяв її за руку і прикрив очі. — З ким це ти там розмовляла?

— З цим дурнем, з Чандаленом. Він стереже будинок духів. Боїться, що ми принесемо племені ще якесь нещастя.

— Можливо, він не такий вже й дурний. Схоже, ця тварюка з'явилася сюди саме за нами. Як ти її називала?

— Скрійлінг.

— А що таке скрійлінг?

— Не знаю точно. Наскільки мені відомо, їх ніхто в наш час не бачив, але я чула опис. Передбачається, що вони з Підземного світу.

Річард перестав жувати і втупився на неї широко розплющеними очима.

— З підземного? А що ти ще про них знаєш?

— Та майже нічого. — Вона раптом насупилася. — Скажи, ти коли-небудь бачив Зедда п'яним?

— Зедда? Жодного разу. Він не любитель випити, тільки поїсти. Каже, що випивка затьмарює розум, а важливіше нього нічого немає. — Річард посміхнувся. — Ще він каже, що чим менше в людини мізків, тим більше вона п'є.

— Я просто хотіла сказати, що п'яний чарівник — досить неприємне видовище. Одного разу, ще в дитинстві, я сиділа в Хранилищі і переглядала словники. Там безліч усіляких словників. Одним словом, я займалася, а поруч четверо чарівників вивчали книгу пророцтв — я такої ще ніколи не бачила. Вони схилилися над нею і про щось гаряче сперечалися. Готова побитися об заклад, вони були налякані. У той час мені було куди цікавіше спостерігати за чарівниками, аніж займатися зубрінням. Так от, я подивилася на них, і раптом всі четверо разом побіліли як сніг, схопилися, наче ужалені, а книга зачинилися з таким тріском, що я аж підстрибнула.

Потім один з них пішов і повернувся з пляшкою. У повному мовчанні вони дістали кружки і почали пити — і пили до тих пір, поки пляшка не спорожніла. Тоді вони стали п'яні і щасливі. Вони голосно сміялися й співали.

Мені це здавалося дуже цікавим, адже я такого ще не бачила. Нарешті вони помітили, що я дивлюся на них, і покликали мене. Не те щоб мені дійсно хотілося піти до них, але ж вони були чарівниками, і я всіх їх добре знала. Я поборола страх і підійшла. Один посадив мене до себе на коліна і запитав, чи не хочу я заспівати разом з ними. Я відповіла, що не знаю їхніх пісень. Вони переглянулись і сказали, що це не біда і вони мене навчать. І дійсно, ми сиділи досить довго, поки я нарешті не запам'ятала одну пісню.

— І ти до сих пір її пам'ятаєш? — Келен кивнула.

— Її неможливо забути. — Вона зібралася з духом і заспівала: