Подорож у безвихідь
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-100-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Подорож у безвихідь». Краткое содержание книги:
Олексій Волков залишається вірним собі. Його сюжети несподівані, почуття яскраві, а герої колоритні та правдиві. І їм по-справжньому доводиться боротись за своє кохання. Отже, якщо ви не хочете неприємностей, не знайомтеся з жінками в електричках. Або навпаки — знайомтеся, бо інакше ризикуєте назавжди проїхати свою станцію із назвою «Щастя».
Андрій повернувся до неї з кам’яним обличчям і знову сів навпроти, не знаючи, чи правильно чинить у цій ситуації. Просто зараз діяв інший його стереотип — професійний. Хірург із досвідом завжди повинен уміти діяти у непередбаченій ситуації — можливо, навіть такій, що не траплялася ніколи і ні з ким. Не вагатися, а швидко приймати рішення й діяти навіть тоді, коли немає повної впевненості. Адже втрата часу може виявитися фатальною… Цей стереотип іноді спрацьовував і в житті.
— Я знайшов мішки в коморі, — спокійно сказав він. — Ти не Іра, ну принаймні не та. Іра Ващенко у мішку. Говорити будеш?
Вона мовчала, дивлячись убік.
— Бачу, що ні. Тоді я вчиню з тобою на свій розсуд. Іру не повернеш. Зараз я піду звідси й з найближчого телефону повідомлю у ментуру про все, що тут сталося. Ти не відкрутишся. Твої відбитки кругом, напевно, по всій квартирі, а може, і на мішках. Якщо ні, то ми навіть зараз можемо їх туди поставити. Ти не відкрутишся, коли тебе добряче притиснуть. А твої спільники і там тебе дістануть — і ліквідують. Ось так, напевно, я зроблю.
Тепер Андрій побачив у її очах зовсім інший вираз і зовсім інший переляк — вона напружено міркувала, намагаючись знайти бодай якийсь порятунок. Він підхопив зі столу свого плаща, збираючись іти, але потім несподівано поклав його на місце.
— Я передумав, — сказав він і повторив: — Передумав.
Узявши на кухні ножа, Андрій пройшов до ванної і відрізав натягнуту під стелею риболовну жилку, на якій сушили білизну, з тим і повернувся до кімнати. Жилка була груба й витримувала, мабуть, до двадцяти кілограмів. Очі його полонянки округлилися, коли вона уздріла ніж.
— Не бійся, — сказав він. — Я не збираюся свинячити кров’ю. Взагалі, мені бридко вбивати жінок, але виходу немає. Я вирішив дочекатися твоїх друзів тут, і ти мені не потрібна. Я передумав. Я вас усіх «зроблю».
Її обличчя геть побіліло. Сльози висохли. Вона мовчала. Андрій склав жилку в кільце і, зробивши дещо картинний рух пальцями, зав’язав на ній хірургічний вузол, утворивши зашморг. Цей рух, який виглядав явно професійним, довершив враження. Тепер вона бачила перед собою кілера, а себе відчувала жертвою. Напевно, знала і про здорованя з проламаною головою. Її «гальма» попустили, але жінка не стала кричати — лише тихо й панічно благала, обіцяючи зробити все.
— Розповідай, — наказав Андрій, вкотре сівши навпроти неї. — Тільки швидко та коротко. Ну!
— Добре, добре! — кивнула вона. — Стах подзвонив мені і сказав, щоб я терміново їхала сюди, що він мене зустріне. Вони зустріли мене на вокзалі і привезли сюди. Стах показав труп дівчини в мішку і сказав, що я тепер буду нею. У мене таке саме фарбоване волосся… Я намалювалася і мусила сидіти тут і відчиняти двері. Вони когось очікували… Я просила, щоб вивезли ці трупи. Він казав, що вночі зробить це, але з’явилися ви і спитали Іру Ващенко. Я направила вас туди, куди вони наказали. Відтоді вони не з’являлися. Тільки Стах ще раз дзвонив, звелів, щоб я сиділа тут і нікуди не рипалася й чекала…
— Стах — це хто? — похмуро запитав Андрій. — Той прищавий?
— Який — прищавий? Ніякий він не прищавий…
— А прищавий такий, довговолосий, худий — це хто?
— Не знаю, єдиний раз бачила його. Він із Києва…
— А ти що, не з Києва?
— Ні, я з Черкас…
— Чому вони вбили Іру?
— Не знаю… Стах казав, що випадково. Вони тримали її тут. Думали через неї знайти оту її подружку. А потім з’явився якийсь її знайомий, сусіда, здається, почав до неї чіплятися й побачив їх… Ну, бійка… Словом, Стах у нього вистрілив, а вона хотіла втекти, то якраз і їй попало… І їх тоді вже обох… Куди б він її подів, поранену? Казав, що випадково…
— Навіщо їм Ліна? — дивлячись їй в очі, запитав Андрій.
— Не знаю! Не знаю!!! Я взагалі не знаю ніякої Ліни! Я для нього хто? Він нічого мені не говорив, тільки наказував, що робити!
— Ти маєш з ними зв’язок?
Жінка закивала головою і вказала на мобільний телефон, що лежав на полиці шафи. Покрутивши в руках апарат, Андрій вийшов до сусідньої кімнати, зачинив за собою двері і, сівши на старе ліжко, набрав нуль-два.