Їсти. Потреба, бажання, одержимість
- Автор: Росси Паоло
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-92-2
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Їсти. Потреба, бажання, одержимість». Краткое содержание книги:
Якщо ви не чули досі про смак №5 — «умамі», то це не означає, що ви його ще не пізнали. Те, що ми з вами називаємо смаком, є формою чуттів, яка управляється окремою системою чуттів і яка лежить в основі смакових відчуттів, як-от: солодке, солоне, кисле та гірке (та інших, у яких немає назв). Але, як стверджує автор книжки, існує ще ціла низка відчуттів, притаманних ротові та носові, які не можна віднести ні до смаків, ані до запахів. Чи є правдою те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим»? Автор шукає і знаходить відповіді на безліч питань і розвінчує небезпечні міфи масової культури, адже він десятиліттями досліджував історію ідей та культур, тож його надзвичайно цікаві й неординарні міркування на (для когось) буденну тему споживання їжі — голод та ожиріння, піст і святість, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія, фобії, мода — дадуть змогу подивитися на історію цивілізації під іншим кутом, стануть одкровенням і справжнім відкриттям для великого кола читачів.
ISBN 978-617-7192-92-2 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-713-8 (Ніка-Центр)
© 2011 by Società editrice il Mulino, Bologna
© Переклад. Любов Котляр, 2018
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018
© «Ніка-Центр», 2018
У газеті «la Repubblica» від 14 червня 2009 року повідомлялося, що Александра Шульман, директорка британського видавництва журналу «Vogue», надіслала на адресу найвідоміших дизайнерів моди листа з протестом, вимагаючи, аби вони припинили виробляти винятково такий одяг, який може одягти лише жінка на крайній стадії анорексії. У цьому листі вона також чи не вперше визнала, що деякі журнали мод вдавалися до використання відповідних програм для внесення змін у світлини, щоб моделі видавалися дещо повнішими, а не худішими.
Дуже зворушливо написала на цю тему італійська журналістка та письменниця Рената Молхо:
«В одязі чи без нього — однаково: худесенькі, тендітні, видовжені та напівпрозорі. Здається, що вони — прибульці з якоїсь іншої планети, де немає сили тяжіння, де все легесеньке та гарне, абстрактне та безтілесне, немов морська піна... Одяг виглядає бездоганно, якщо не натикається на форми, оживає з кожним рухом, але не спотворюється зморшками через якісь перепони, коли вільно сходить донизу по незрілих грудях, по сідницях, які є лише подобою сідниць. Це та візуальна одержимість, що пов’язана з худобою, яка призводить до повної відмови від тілесного»[166].
Тоді здавалося, що ситуація змінюється і можна дивитися на неї з оптимізмом. Навіть мер Мілана Летиція Моратті висловилася на її підтримку. У Ренати Молхо були всі підстави вважати, що нарешті вдалося «збурити непорушну гладкість суспільної свідомості й викликати хвилю відповідної реакції». Здавалося (такою був її висновок), ще «серед прожекторів сяючого світу моди» нарешті з’явився «привид етичної проблеми».
Навіть ті, хто не погодився зі суворим, трагічним вироком Твіґґі, змушені були визнати, що тоді йшлося лишень про привид. 21 вересня 2010 року побачила світ стаття, в якій говорилося, що, незважаючи на нескінченні балачки щодо необхідності боротьби з анорексією та популяризування округлих і пишних форм жіночого тіла, «вперті жінки, на яких бездоганно сидить одяг 40 розміру, остаточно повернулись у моду»[167]. Слово «остаточно» історики закликають використовувати з певною пересторогою. Але достатньо відвідати сайт www.pinko.it, щоб відразу ж переконатись у тому, що не так легко позбавитися образу так званої дівчини-вішака, або дівчини-очеретинки, або анорексичної моделі (якими до того ж рясніли газетні шпальти у серпні 2010 року).
Протягом останніх десятиліть сила-силенна філософів, антропологів, психоаналітиків і психіатрів тільки те й робить, що наполегливо нагадує широкому загалові про згубні наслідки, до яких може призвести образ виснаженого тіла, який докучливо обожнюється та ставиться за приклад, до якого слід прагнути як до далекоглядної, а тому недосяжної мети. У листопаді 2010 року (хоча ця новина з’явилася у пресі лише 17 грудня) у віці двадцяти восьми років померла актриса Ізабель Каро. У 2007 році італійський фотограф Олів’єрі Тоскані зробив драматичну фотосесію під назвою «Ні — анорексії», де Ізабель зображена оголеною. Вона захворіла, коли їй було тринадцять років. Маючи зріст сто шістдесят сантиметрів, на момент фотосесії вона важила 31 кілограм. В одному з інтерв’ю, яке можна знайти в інтернеті, Ізабель висловила свою зневагу до тих, хто подає цей трагічний психічний розлад як «стиль життя». На її думку, мова йде про пекло, яке переживаєш день у день.
Гадаю, що буде справедливим на завершення надати слово тим, хто особисто пережив цю хворобу. Наведені нижче розповіді — це уривки з листів, які писали юні пацієнтки лікарці Лаурі Далла Раджоне:
1. «Так я й знала! Так і є. Цього місяця в мене повернулися місячні. Я їх ненавиджу! Терпіти не можу! Перший, кого зустрічаю цього дня, мені говорить: “Овва, ти трішки погладшала!” Пішов ти, наче я сама не знаю! Досить! Не можу. Швидко до своєї кімнати. Спочатку б’юся об шафу, потім об стіну, об підлогу, щоб ніхто не чув. Тоді беруся за лезо, заганяю його собі глибше, у мовчанні. Хоча мені хочеться кричати. Розтрощити все довкола на дрібні шматочки, як ті, на які, як мені здається, розпадається моє тіло. Не хочу бачити себе, чути себе; навіть голосу свого, навіть подиху».
166
«Il Sole 24 Ore della Domenica», 31 грудня 2006.
167
www.onewoman.it/21/09/2010/il-marchio-elena-miro-escluso-dalle’sfilate-milanesi-stop-alle-modelle-dalla-44-in-su/