Їсти. Потреба, бажання, одержимість

У 2002 році в «British Journal of Psychiatry» було опуб­ліковано статтю Анни Е. Бекер з чотирма співавторами, присвячену вивченню змін у поведінці та харчуванні дівчат-підлітків з Фіджі під дією тривалого перегляду телевізійних програм[162].

Жінки островів Фіджі (це архіпелаг у південно-західній частині Тихого океану, де більшість населення належить до меланезійської гілки народів Океанії) історично мали досить пишні форми. Вже через три роки після появи тут теле­трансляцій, у 1995 році, серед молоді набуває моди дієта та звичка викликати в себе нудоту, щоб схуднути, — раніше нечувані явища серед населення, які охопили приблиз­но 11 відсотків мешканців.

Вичерпне пояснення цьому явищу надав уже згадуваний раніше Массімо Куццоларо:

«Анорексія та булімія пов’язані з цінностями й особ­ливими внутрішніми конфліктами, притаманними західній культурі... Схоже на те, що поширення цих патологій на країни Східної Європи, країни третього світу та іммігрантів із бідних країн, що перебралися до багатих, якимось чином пов’язане з покращенням економічних умов, а надто з процесами культурної інтеграції. Слід підкреслити, що у бідніших країнах паралельно з ростом порушень харчування збільшуються у кратній проґресії випадки ожиріння»[163].

У 2000 році урядова комісія з прав жінок у складі уряду прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, скориставшись як нагодою святкуванням на честь відомої та справді занадто худої моделі Твіґґі, висунула вимогу до діячів індустрії моди та модельного бізнесу і, зокрема, до стилістів, залучати до показу мод не занадто виснажених і змарнілих моделей і пригрозила: якщо не буде вжито належних заходів, комісія наполягатиме на ухваленні відповідного урядового закону. Твіґґі (якій на той час було за п’ятдесят) запропонувала заборонити участь у показах мод тим моделям, яким іще не виповнилося шістнадцяти років. Говорячи про небезпеки, що загрожують у цьому плані неповнолітнім, Твіґґі щиро та відкрито, як то можуть дозволити собі особи з певним рівнем слави та популярності, заявила, що індустрія моди «перетворилася на корумповану, а часом бридку галузь»[164].

Газета «la Repubblica» від 9 березня 2007 року присвятила цілу сторінку промові президента Італії Джорджо Наполітано з приводу присвоєння Елені Мірольйо (торгова марка Elena Mirò) титулу Кавалера праці з таким обґрунтуванням: «За внесок у розвиток і популяризацію одягу великих розмірів і сприяння позбавленню жінок від надто обмеженої естетичної моделі краси». Сторінка мала заголовок: «Наполітано: зупиньмо надмірну худорбу за будь-яку ціну». Та промова викликала у публіки одноголосне схвалення. На церемонії присвоєння титулу була присутня і міністр із питань культурної спадщини та культурних заходів Джованна Меландрі. Кілька днів потому вийшла її книжка (яку вона написала у співпраці з Бенедеттою Сіллі) «Як вішак: дівчата, мода, харчування» (Come un chiodo: le ragazze, moda, l’alimentazione[165]). У ній згадувався «Маніфест саморегулювання італійської моди проти анорексії», підписаний 22 грудня 2006 року: «Домовленість, досягнута між урядом і світом моди щодо часткових, але важливих сумісних зусиль проти таких захворювань, як анорексія, булімія, які дедалі поширюються серед представників молодого покоління».