Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— А тепер спитай-но щось інтеліґентне.
Вона, неписьменна Раміна, десь колись вчула оте слівце інтеліґентне і відтоді незмінно вживала його, відкриваючи наші посиденьки. Я знав, чого вона від мене сподівається і що це було єдиним порятунком з її обіймів.
— Як я насправді народився? — спитав я.
Вона втішено і з гучним «Ах!» відпустила мене.
— Чому ж ти відразу про це не спитав, хлопчику? Підійди до вікна і скажи мені, що ти бачиш.
Я зробив, як вона веліла.
— Взагалі нічого не бачу.
— Завжди щось бачиш, — відказала вона.
— Поле, багато ворон, більше нічого не діється.
Я вдавав дурника, бо вона любила це поступове наростання напруги.
— А може, там чогось бракує? — допитувалася вона.
Я трохи зволікав, поки вона не повторила питання.
— Людини, чи що? — відповів я.
— Чогось важливішого від людини, серце моє.
— Важливішого від людини? Може, дощу?
— Майже такого самого важливого, як дощ.
— Що б то могло бути? — спитав я, ніби не знаючи відповіді.
— Вітру бракує, ось чого. Анінайменшого вітерцю, вже кілька днів. Вітер збирається з силами для осінніх бур. Він потрощить усе, що стрінеться на шляху.
— То в такому вітрі чаїться чорт? — спитав я, хоч давним-давно знав відповідь.
— У кожному вітрі може чаїтися, не тільки в осінніх бурях. Чортів слід стерегтися в будь-яку пору. Але вітри теж корисні. Без них мертві душі навіть не можуть знятись на небо. Коли Бог хотів розсіяти людське насіння по цілій землі, йому помагав вітер, інакше люди росли б тільки в нас.
— А вітер був до Бога?
— Нічого не було до Бога, серце моє. Та щоразу, коли Він творив щось нове — тебе, мене, циганів, швабів…
Я перебив її:
— І булібашу?
— І його, грішника. Отож, за кожним разом Бог утомлювався крихітку більше, і сил у нього меншало. Тільки так я можу собі пояснити, чому він нині такий слабий.
— А що має вітер до мого народження?
— Потерпи, Якобе, не забігай наперед, кожна історія в слушний час. Звісно, вітер має щось до твого народження, бо ж бувають не тільки старі осінні вітри, але й юні весняні. Кажуть, часом вони примхливі й свавільні, ба навіть жорстокі. Вагітні бояться їх, бо вони крадуть плоди їхніх лон. І жінки залишаються з порожніми животами, так ніби ніколи й не було там дитини. Та іноді — дуже рідко, треба сказати, — вітер запліднює жінку. Чоловіче сім'я носиться голе й сліпе, аж поки вітер не скерує його в потрібний бік.
— Ти маєш на увазі сім'я мого батька?
— Та хто каже про твого батька? Такий злий чоловік не може бути твоїм батьком, Якобе. У тебе з ним зовсім немає нічого спільного. То було сім'я іншого, набагато ліпшого чоловіка. Вітер заніс його до твоєї матері, коли вона спала. То міг бути навіть китаєць.
— Невже я подібний до китайця?
Вона стенула плечима, так ніби моє питання було яке завгодно, тільки не інтеліґентне.
— Звідки ти все це знаєш? — випитував я.
— Нам, циганам, відомі речі, скриті для інших. І ми ніколи не записуємо наші історії, щоб краще зберегти їх у пам'яті.
В цьому місці Раміна завжди замовкала, закривала очі й зітхала так гучно, ніби то був її останній подих. Я дивився на її набряклі ноги, по яких лазила комашня. Мухи сідали на її непорушне обличчя, бігали по губах і щоках, але вона їх не відганяла. Сиділа, ніби втомлений зусиллям велетень.
Та щоразу, коли я вже думав, ніби вона заснула, і знов планував відхід, навіть уже вставав, чулося:
— Ти ще не поставив друге питання.
Я знову падав на тапчан.
— Але навіть якщо все так, як ти кажеш, то що це міняє в тому, що я народився на купі гною?
Тепер уже вона випрямлялася і обурено дивилася на мене.
— Якобе, ти навіть не смієш сумніватися в тому, як народився. Цю історію я залюбки розкажу тобі наступного тижня, коли ти вчасно принесеш їжу.
То був її трюк, як живити мою цікавість і змусити прийти знову. Бо в її ветхій халупі, де тишу пронизували лише стукіт молотка і точила її сина, мої відвідини були єдиним, чим можна було відмірювати проминання часу.
Свої оповідки — а для мене вони були не оповіді, а правдиві історії — вона щоразу оздоблювала на новий лад. Вона прекрасно знала, чим зацікавити мене — свою єдину публіку. Я охоче відгукувався, бо ж хто не повірив би ліпше їй, ніж тій смердючій чутці. Ще й по нині, перевіряючи інколи, чи не смерджу я своїм народженням, шепочу про себе: «Все таки Раміна казала правду».